Хто може отримати грошову допомогу за шкоду здоров’ю та життю
Почав діяти Закон "Про одноразову грошову допомогу за шкоду життю та здоров’ю, завдану працівникам об’єктів критичної інфраструктури, державним службовцям, посадовим особам місцевого самоврядування внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України".
Право на призначення і виплату одноразової грошової допомоги за шкоду життю та здоров’ю мають особи:
працівники об’єктів критичної інфраструктури,
державні службовці,
посадові особи місцевого самоврядування, що стали особами з інвалідністю у зв’язку з пораненням, втратою кінцівок, контузією або внаслідок захворювання, пов’язаних з виконанням посадових (службових, професійних) обов’язків у період військової агресії рф проти України в районах проведення після 24 лютого 2022 року воєнних (бойових) дій або в районах, що піддавалися після цієї дати бомбардуванням, авіаударам та іншим збройним нападам.
У разі загибелі (смерті) осіб, зазначених вище, одноразова грошова допомога за шкоду життю та здоров’ю призначається і виплачується членам їхніх сімей.
До членів сімей загиблих (померлих) осіб належать:
батьки, якщо вони до досягнення загиблим (померлим) повноліття не були позбавлені стосовно нього батьківських прав,
один із подружжя, який не одружився вдруге,
малолітні та/або неповнолітні діти,
повнолітні діти, які навчаються за денною або дуальною формою здобуття освіти у закладах загальної середньої освіти, а також у закладах професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти (у тому числі у період між завершенням навчання в одному із зазначених закладів та вступом до іншого закладу або у період між завершенням навчання за одним освітньо-кваліфікаційним рівнем та продовженням навчання за іншим, за умови що такий період не перевищує чотирьох місяців), до закінчення цих закладів освіти, але не довше ніж до досягнення ними 23 років,
повнолітні діти, які не мають (і не мали) своїх сімей,
повнолітні діти, які мають свої сім’ї, але стали особами з інвалідністю до досягнення повноліття.
утриманці загиблого (померлого), яким у зв’язку з цим виплачується пенсія.
Розмір одноразової грошової допомоги:
особам з інвалідністю I групи — 800 тис. грн;
особам з інвалідністю II групи — 500 тис. грн;
особам з інвалідністю III групи — 200 тис. грн;
у разі загибелі (смерті) — 1 млн грн.
Кабінет Міністрів має забезпечити ухвалення нормативно-правових актів, необхідних для реалізації цього закону. Тобто, перелік об’єктів критичної інфраструктури, на працівників яких поширюється дія цього Закону, детальна процедура призначення та виплати одноразової грошової допомоги мають бути визначені найближчим часом.
Юристи Українського ветеранського фонду Мінветеранів безоплатно проконсультують вас з приводу отримання грошової допомоги, посвідчень та інших питань. Для цього зайдіть за посиланням і залиште заявку: https://veteranfund.com.ua/legal_consultations/legal-online/
Отець Леонід ЛАЗАРЧУК:
«З підтримкою громади можна зробити багато добрих справ»
Настоятель Свято-Михайлівського храму Рівненської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) села Люхча протоієрей Леонід Лазарчук очолює парафію з 1996 року. Нещодавно віряни храму с. Люхча, як і чимало свідомих українців, перейшли з підпорядкування УПЦ в Православну церкву України. До слова, були одними з перших у районі. Ініціатором переходу став отець Леонід. Як це вдалося зробити без протистоянь, про війну, патріотизм і волонтерство, церковні справи та життя громади в умовах повномасштабного вторгнення росії в Україну й поспілкувалися з отцем Леонідом.
«Був готовий піти у військові капелани»
Коли постало питання переходу парафії в ПЦУ, отця Леоніда підтримали парафіяни. Хоча повної впевненості в підтримці цього рішення громадою у священника не було. Тож, каже, був готовий піти у військові капелани. Але нині дякує людям, які його підтримали й продовжують довіряти.
З початку повномасштабного вторгнення росії місцеві жителі не розгубилися, а почали активно допомагати нашим захисникам. І роль отця Леоніда тут значна. Хоча він і не вважає це своєю заслугою. Волонтерською діяльністю в селі, на думку отця Леоніда, з самого початку займалася громада, а він лише допомагав, як міг, служив щодня молебень за перемогу, за встановлення в Україні справедливого миру, за наших захисників і продовжує це робити сьогодні. «Є взаєморозуміння з людьми, і вони відгукуються та допомагають нашим захисникам, розуміють, яку біду хлопці стримують. І завдяки титанічним зусиллям наших воїнів війна десь там, далеко, і ми її не відчуваємо так, як мешканці тих сіл і міст, де точаться страшні бої. Шкода, що не всі це приймають до серця та розуміють, – розмірковує священник. – Може, це захисна реакція і людям спокійніше так жити».
– Отець Леонід дуже скромна, але поважна людина, з якою радимося з багатьох питань, – розповіла староста села Люхча Ірина Вагнер. – Із перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну отець Леонід три тижні щодня був з ранку до вечора в сільській раді, давав слушні поради та допомагав, чим міг. У храмі села почали щовечора проводити молебні за наших захисників. Ця молитва триває й досі. Свято-Михайлівська церква вже на другий день вторгнення виділила 10 тисяч гривень на потреби тероборони. Вони продовжують допомагати ЗСУ фінансово й донині. Коли волонтери везуть допомогу воїнам, отець Леонід допомагає продуктами та пальним для авто. Нещодавно священник разом із керівництвом села та волонтерами вирішили робити персональні посилки для місцевих воїнів. А отець Леонід хоче відвідати їх на передовій особисто.
Він – справжній патріот України. Тому не міг отець Леонід далі служити в церкві, яка благословила вторгнення росії. Тож почав процес переходу в ПЦУ в парафії с. Люхча. Щоб розповісти людям правду про історію нашої церкви, шукав необхідні матеріали та літературу. Його підтримали керівник громади й більшість мешканців села, й одного дня вони проголосували про перехід у Православну церкву України. Цьогоріч на Великдень у храмі було багато парафіян, навіть з інших населених пунктів.
«В родині, як реліквія, зберігалися молитви, переписані дідусевою рукою»
Народився Леонід Лазарчук у селі Карпилівка Сарненського району. У 1969 році, коли хлопчику виповнилося чотири роки, їх родина переїхала в Клесів. Там, у робітничій родині, пройшло його становлення як громадянина. Середню школу Леонід закінчив із відзнакою у 1982 році. Успішно склав іспити в Київський національний університет ім. Т. Шевченка на механіко-математичний факультет. Саме в той час була напружена міжнародна обстановка, тому студенту не дали відстрочки й після 1 курсу призвали на строкову військову службу, яку проходив із 1983-го по 1985 рік на території Німеччини. Після армії продовжив навчання, і в 1989 році отримав диплом за спеціальністю "Математик-інженер, викладач". За направленням влаштувався на роботу в «Моноліт», філіал Київського заводу «Буревісник», що в смт Клесів. Починав трудову діяльність із майстра виробничої дільниці, згодом очолив електромонтажний цех, керував і планово-економічним бюро. В той час уже розвалився радянський союз і почалося відродження церкви.
Зацікавила й Леоніда Лазарчука церковна тематика. Можливо, це сталося не випадково, адже його мати Феодосія була віруючою людиною, і дід Петро по материній лінії був досить освіченим чоловіком, ще за Польщі та під час Другої світової війни був дяком у церкві. «В родині, як реліквія, зберігалися молитви, переписані дідусевою рукою, – згадує отець Леонід. – Хоч його не пам’ятаю, але розповіді про дідуся і дух, який панував у родині, наклалися на мою подальшу долю».
«Джерело живої води – Христос, і неважливо, як хтось із нього черпає»
Перші зміни з відродження церкви почалися з 1988 року, коли святкували 1000-ліття хрещення Русі. Дозволили відкривати храми, вільно висловлювати свої релігійні почуття. На світогляд Леоніда Васильовича найбільше вплинули книги священника на ім’я Олександр Мень. У цієї неоднозначної, але дуже освіченої особи є вислів: "Джерело живої води – Христос, і неважливо, як хтось із нього черпає". «Тобто, конфесія є форма того, як ти черпаєш воду, – каже отець Леонід. – Чи то з чаші, чи з ковшика, чи просто з долонь. Головне, щоб із джерела живої води, яким є Христос і його вчення».
Коли Леонід Лазарчук почав свого часу цікавитися християнством, до рук потрапила книга того священника «Син людський». Це переказане в сучасній обробці Євангеліє, де описане життя Христа та його проповіді сучасною мовою. Чоловік прочитав її на одному подиху, і книга його дуже вразила.
Відвідувати церкву молодий чоловік почав ще під час навчання в Києві. Але рішення пов’язати своє життя з кар’єрою священника прийшло після 1994 року. Тоді й попрямував до здобуття духовного сану. 19 липня 1996 року Леонід Лазарчук був рукопокладений митрополитом Варфоломієм (на той час архієпископ Рівненський і Острозький) у сан диякона, а наступного дня (20 липня) – у сан священника. 2 вересня 1996 року отця Леоніда направили настоятелем у парафію Свято-Михайлівського храму в с. Люхча, який тоді ще тільки будували. Одночасно вступив у Київську духовну семінарію, де заочно з 1996-го по 2000 рік здобував духовну освіту. З тих днів і досі отець Леонід трудиться на Божій ниві у Свято-Михайлівській парафії.
«Розмови про братні народи – це лише пропаганда»
Повномасштабне вторгнення росії в Україну змінило життя громадян держави, для багатьох війна стала шоком. Такі ж серйозні зміни відбулися і в церковному житті. Українська православна церква була й залишається пов’язаною з російською православною церквою. Багато родичів й однокурсників отця Леоніда, які свого часу за направленням поїхали працювати в росію, на жаль, підтримали акт агресії. Тож у спілкуванні з ними священник зрозумів, що розмови про братні народи – це лише пропаганда. Росія як була, так і залишилася імперією, яка тримається на принципах придушення та впокорення. В їх розумінні спільне життя народів будується не на взаєморозумінні та повазі одного до іншого, а на зверхності росіян над іншими. Тому й гостро постало питання зміни юрисдикції церкви. Чимало людей, на жаль, вірять у поширюваний міф, що це зміна віри дідів-прадідів. Але це обман, каже священник, розрахований на тих, хто не цікавиться історією.
– З 988 року по 1686-ий (майже сім століть) Київська митрополія перебувала в канонічному підпорядкуванні Вселенського патріарха Константинопольського. Це незаперечні факти. Лише з 1686-го, після 30-ти років спроб підпорядкувати Київську митрополію московському патріарху, їм це вдалося. Зробили московити це, як завжди, підкупом, обманом та шантажем. І тому надання томосу Вселенським патріархом Православній церкві України є поверненням до тої справедливості, яка була 300 років тому. Тож розмови, що ми перебуваємо в московській церкві від хрещення Володимирового, є маніпуляцією, зазначив отець Леонід.
– Яка може бути зміна віри, якщо в ПЦУ той же символ віри, її догмати залишаються незмінними, тут дотримуються тих самих канонів, прийнятих на Вселенських соборах церкви, вшановують тих же святих, що й світове православ’я (у тому числі й тих, що вшановує російська православна церква, якщо вони визнані Вселенським православ’ям). Але в нас на першому місці, як і в будь-якій помісній церкві, святі, прославлені на нашій землі, – пояснює священник і додає: – Наприклад, людина мешкає на території Сарненського району, є вірною УПЦ, то вона перебуває в підпорядкуванні митрополита Сарненського та Поліського. У випадку переїзду в Черкаси – уже Черкаського. А якщо переїхала на проживання, наприклад, у Болгарію і йде до храму, що належить Болгарській православній церкві, то це не зміна віри, а підпорядкування вже митрополиту Болгарському. Тож із переходом вірян із УПЦ у ПЦУ відбулася не зміна віри, а канонічне підпорядкування з московського патріархату Константинопольському Вселенському Патріарху та повернення до того стану, в якому наша церква перебувала з 988-го по 1686 рік.
«Не потрібно робити з недостойних людей мучеників»
Звичайно, церква живе більш розміреним життям, процеси в ній відбуваються значно довше, ніж у повсякденному буремному житті громади. Тож і визнання церкви затягується на десятиліття. Так траплялося з усіма помісними церквами, які виникали свого часу. ПЦУ йде тим же шляхом. «Нас визнали чотири церкви, які називають древньоправославними, тобто заснованими ще апостолами, які збиралися на вселенські собори та приймали канони, яких дотримуються інші православні церкви. Адже більшість з 15 православних церков світу отримали автокефалію після епохи вселенських соборів у ХVIII-ХXI століттях», – зазначив отець Леонід.
Священник каже, що не варто забороняти УПЦ мп.
– Не потрібно робити з недостойних людей мучеників. У цій ситуації потрібно говорити правду. А ще треба прийняти закон про перейменування церкви, яким визнати, що ця структура називається російська православна церква в Україні. І хто побажає залишитися вірним Онуфрію, повинні перереєструватися як парафія РПЦ в Україні.
Зараз поширюють маніпуляції, що з УПЦ спілкуються церкви, що їх підтримують митрополити з інших держав. Так, вони підтримують, але не як повністю автокефальну церкву, а як церкву, яка перебуває в канонічному підпорядкуванні московського патріарха. Більшість людей, які приходять у лавру, щиро переконані, що захищають церкву, не пов’язану з москвою. Хоча це дуже легко перевірити. На сайтах УПЦ, які нині чомусь закриті для широкого загалу, написано, що Онуфрій досі є членом синоду РПЦ, і на пряме запитання, чи є він членом синоду РПЦ, відповів, що вже три роки туди не їздив. Не було конкретної відповіді, що є публічна заява про вихід із синоду РПЦ. На запитання, чи має громадянство й паспорти рф, відповів, що ними не користувався. Така лукава маніпуляція. Низка архієреїв нагороджені державними орденами росії. І лише один із них, митрополит Тернопільський і Кременецький УПЦ мп Сергій, публічно відмовився від ордена «Дружби народів», отриманого з рук путіна (https://zaxid.net/news/). Бо коли між нами війна, то яка може бути дружба? У митрополитів УПЦ мп Онуфрія, Павла, Антонія та інших не вистачило сміливості чи бажання відмовитися від путінських нагород. Якщо порвали з РПЦ, то хоча б публічно заявіть про це. Можна також відмовитися від участі в синоді РПЦ.
Лукавство ще й у тому, коли Ізюмського митрополита Єлісея закликали позбавити сану за колаборацію, то казали, що в умовах війни немає можливості зібрати синод. Коли ж нарешті 23 листопада він зібрався, то згідно з прийнятим там рішенням митрополита Ізюмського та Куп’янського Єлисея звільнили від керування Ізюмською єпархією та почислили на спокій, але не позбавили сану. А от коли відбулися нещодавні події в Хмельницькому, і там владика Антоній передав ключі громаді, яка проголосувала про перехід у ПЦУ, наступного ж дня зібрали синод у режимі відеоконференції та покарали владику, позбавивши сану.
«Церква повинна будуватися на правді»
– Христос же говорив, що я є істина. І церква повинна будуватися на правді. Я поважатиму навіть позицію людей, які відверто скажуть: «Я в цій церкві давав обітницю, я в ній буду перебувати, навіть якщо доведеться постраждати, залишуся вірним Онуфрію і Кірілу. Така моя позиція", – каже о. Леонід. – Можна з нею не погоджуватися, але її потрібно поважати. А коли людина свідомо маніпулює та обманює, то невідомо, за що вона страждає. Парафіян УПЦ використовують для інформаційної картинки в російських ЗМІ. Бо в наш час новини поширюються дуже швидко, а інформація теж є зброєю, тому що війна триває на різних фронтах: військовому, політичному, дипломатичному, інформаційному та духовному. І ці картинки використовують, щоб показати, що, мовляв, тут утискають віруючих, щоб сформувати негативний образ України на міжнародній арені, привернути на свій бік тих, хто сумнівається. Це працює на користь ворога в інформаційній війні і саме для цього використовують людей, яким задурюють голову пропагандою, мовляв, вони захищають батьківську віру й теж є українськими патріотами. Бачимо, як це використовує росія на засіданнях ООН, як навіть путін піднімає питання про захист канонічного православ’я, хоча це світська держава й не повинна втручатися в питання віри. Вони, росіяни, вважають, що це їхнє, тому і захищають. А перебувати в структурі, «захисники» якої вбивають наших воїнів, і говорити про Україну – це лицемірство. Війна триває з наказу путіна, який заявляє на міжнародній арені, що вони тут захищають представників канонічного православ’я, каже це на рівні ООН, а патріарх Кіріл благословляє вояків на вбивство. Рашистські священники, як колишній клірик Львівської єпархії УПЦ протоієрей Андрій Ткачев, який утік у росію та прославився як українофоб, у своїх відео в інтернеті розповідає, як заряджати артилерійську установку «Град» із молитвою, що суперечить будь-яким християнським канонам.
Тож у боротьбі з неправдою є один засіб – треба відновити істину. На законодавчому рівні Верхова Рада має прийняти, а президент підписати відповідний закон. До речі, проєкт його вже схвалений Конституційним судом, тож залишилося ввести його в дію. І не буде виникати жодних питань, усе буде називатися так, як є насправді. І багато людей, які живуть в інформаційній бульбашці, розплющать очі. Але залишиться певна частина тих, хто навіть у цій ситуації захоче залишитися в церкві з московським підпорядкуванням. Це їх вибір і переконання. Таким чином покажемо всім, що ми вільна демократична країна, у нас навіть дозволена діяльність РПЦ у межах законодавства України, якщо там не буде розпалювання ворожнечі й проповідуватимуть лише християнські цінності. Це питання треба було вирішити на початку великої війни. Але, мабуть, було не до того, коли ворог стояв під Києвом за 15-20 км від Києво-Печерської лаври. УПЦ теж вичікувала. Перші рухи почалися в травні 2022 року, коли провели синод, у рішеннях якого записано, що нерозумна політика попереднього президента щодо церкви стала однією з причин тих подій, які зараз відбуваються в Україні. Тобто вони самі визнали, що одна з причин російської агресії – це захист канонічної церкви.
«Треба звикати всім жити за законами»
– Хоча одним законом усе не зміниш. У нас багато хороших законів, які потрібно просто виконувати. І треба звикати всім жити за законами. У Греції є сучасний святий Паїсій Афонський, який говорив, що предки в древній Елладі жили за законами Божими, і були порядок і благоденство в державі. Сучасна Європа живе за законами людськими, і там теж порядок і благоденство. Ми ж закони Божі вже забули, а по людських жити не хочемо, тому й немає ні порядку, ні економічного зростання. Тож треба й нам змінювати свідомість і бути готовими жити за законами. Наша княгиня Ольга, приймаючи жорсткі рішення, казала: «Не я суджу, закон судить».
«Відбившись від військової агресії, маємо здолати агресію духовну»
Дуже глибокий позитивний слід у житті Леоніда Лазарчука залишив Анатолій Сінозацький. Із цією талановитою в усьому і в той же час чуйною, толерантною та інтелігентною людиною вони були знайомі ще з часів, коли жив у Клесові. Знаючи нахили Леоніда Васильовича до технічних знань, він запропонував поєднувати діяльність священника й інженера на виробництві на вигідних умовах (вільний графік робочого дня), щоб не шкодило основній роботі парафіяльного священника. Тож він мав змогу займатися тим, що подобалося ще з дитинства, й працювати на посаді конструктора. Для цього довелося в 40 років освоїти систему автоматичного конструювання. Леонід Лазарчук багато корисного почерпнув в Анатолія Сінозацького не лише що стосується техніки. Це спілкування і робота під керівництвом мудрої людини стали цікавою сторінкою його життя.
– Нам треба стати повністю незалежними від північного сусіда, який, на жаль, нікуди не дінеться й ми приречені жити поруч із ним. А для цього, відбившись від військової агресії, маємо здолати агресію духовну, та звільнитися від духовного рабства, що набагато важче, адже там багато маніпуляцій та обману, – упевнений отець Леонід. – Але задля щасливого майбутнього України маємо видавити з себе те рабство.
Спілкувався Василь СОСЮК.
Фото з особистого архіву
Леоніда ЛАЗАРЧУКА.
Поїздка на Схід
Волонтери Благодійного фонду «Спільний Тил» повернулися з чергової поїздки в район Бахмута. Нашим воїнам доставили два автомобілі (один придбаний, інший з ремонту), спальні мішки, аптечки, комплект приладу для пошуку мін, продукти харчування, засоби гігієни та інше. Щиро дякуємо людям, які причетні до підготовки нашої поїздки, а саме Федору Василевичу, Віктору Охремчуку, Ігорю Богданцю (СТО Соловей), Сергію Ломазі, Юрію Русиняку, Надії Богданець, Людмилі Масовець та жителям с. Сновидовичі, Антону і Надії з Києва, Андрію Федоровичу. Особлива подяка нашому волонтеру Сергію Фуркалюку за забезпечення пальним для поїздки всіх автомобілів (два джипа і бус).
Разом наближаємо перемогу!!!
Довго я чекала на те, щоб одного разу, нарешті, отримати схвальну відповідь і стати одним із учасників волонтерського кортежу Благодійного фонду «Спільний Тил» на Схід з гуманітарною допомогою. Просто переганяли для наших хлопців два авто і були додаткові місця в один бік (про умови, в яких доведеться повертатись назад, я не знала, тому і не заморочувалася, бо просто хотіла побачити наших хлопців, обійняти, сказати, що ми разом, молимось за них, переживаємо і готові допомагати завжди, поки не пролунає таке довгоочікуване слово – ПЕРЕМОГА).
Чому довго доводилось чекати? Я не вмію керувати авто, на жаль. А це невід'ємна частина поїздки, коли ти можеш змінити за кермом когось з волонтерів, тим самим скоротивши шлях у часовому вимірі, тим більше, що на лінії фронту на тебе можуть чекати різні несподіванки. Це жителі прифронтових сіл та містечок вже звикли до війни, до прильотів, до вибухів, а коли ти чуєш такі гучні звуки, то, хоч і намагаєшся не подати вигляду, та серцебиття набирає шаленої швидкості.
Звикли до всього і самі волонтери, бо на лінії фронту вже не вперше. Із захопленням спостерігаєш, як вони дружно сидять над картою в своїх мобільних в пошуках найшвидшого шляху до пунктів зустрічі з нашими хлопцями, намагаючись знайти дороги, які найменше прострілюються, щоб встигнути до кожного, з ким заздалегідь заплановані зустрічі, адже майже кожен їхній маршрут несе в собі не тільки продовольче забезпечення, а й відповідні потреби наших воїнів, про які вони просять.
І волонтери із шкіри випинаються, але намагаються знайти, зібрати, купити, поремонтувати і доставити. А хлопці їм дякують у відповідь. Цього разу навіть приготували для кожного подяки за співпрацю та окремо для Благодійного фонду. Це викликає настільки величезне захоплення, що ти готовий розцілувати кожного з усіх присутніх людей, бо всі вони Герої.
Покровськ, Селидове, Курахове, Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ, Слов'янськ. Всього більше сотні кілометрів цієї відстані зайняло цілий день, оскільки з кожним хочеться перекинутись кількома словами, розпитати, як вони, розказати, що на батьківщині, адже вони цікавляться про це, щойно обіймуться, і знову "по конях" до іншого пункту призначення. Летиш так, що здіймається курява, і головне, що дороги там кращі, ніж у нас.
Ба більше, не тільки під звуки від вибухів за кілька десятків кілометрів, а й перебуваючи під постійним обстрілом, бо в Кураховому напередодні нашого приїзду, був приліт, там працюють комунальні служби, обкошується узбіччя доріг, підбілюються бордюри, латаються ями на дорогах. І якби не величезна кількість військових і відповідна техніка, в спокійний день, якщо він там буває, можна сказати, що життя вирує і на лінії фронту. Люди звикли до всього. Одним просто немає можливості виїхати, інші довіряють своє життя в Божі руки, адже в будь-який момент, в кожне село чи місто може прилетіти рашистський «привіт».
Не зупиняється життя там, бо люди відчувають захищеність у присутності військових, відчувають єдність Сходу і Заходу, і поки є такі зв'язкові тилу з передовою, як волонтери, ми повинні допомагати чим можемо не один раз, а постійно, бути єдиними, адже в єдності наша сила та міць.
А волонтерський склад Благодійного фонду "Спільний Тил", який цього разу відправився в поїздку, дуже крутий – Ганна Ковальчук, Ігор Богданець, Сергій Фуркалюк і оберіг на всьому проміжку дороги – Єльнівський батюшка Микола, з присутністю якого ми були спокійні протягом всіх днів нашої поїздки.
Їхня робота швидка та злагоджена, бо інакше ніяк. Вони весь час напоготові, весь час в русі, весь час з думками про наших захисників. Їх не лякають дощі, пекельне сонце, кусючі морози, виснажливі кілометри доріг, (я вже мовчу про зворотній шлях, який мене не хвилював на початку подій та змучив конкретно, впритул до слів при прощальних обіймах з волонтерами: "Я вже охоту збила", на їхні питання: "Чи маю бажання на повторну поїздку"). Їх лякає лише одне – аби встигнути.
Підсумовуючи чималий допис, можу стверджувати, що поїздка видалась водночас насиченою і складною, але я не думала, що настільки буде емоційно важко, тим більше, для такої сентиментальної людини, як я. Я розуміла, що там хлопцям потрібна підтримка, та сльози не питали на це свого дозволу, і щойно міцно обіймала когось з Воїнів, промовляючи слова: "Бережіть себе, хлопці, бо поки ви тут, ми в тилу можемо спокійно спати", проривались шлюзи, і ти просто нічого не міг з собою вдіяти. Міцно обіймеш їх на прощання, відчуваєш міць у їхніх обіймах у відповідь, і всі стають тобі рідніше рідних, хоч до цього були не знайомі.
Силоміць видавиш із себе щось на зразок посмішки, махнеш на прощання рукою і відвертаєшся, щоб ніхто не помітив сліз, а потім подумки благаєш Бога, щоб взяв наших захисників під свою опіку і оберігав їх всюди.
Хто має можливість і бажання внести свою частку для допомоги Україні вистояти і наблизити перемогу, надаємо банківські реквізити фонду:
АТ «Державний Ощадний банк України», МФО 333368,
Р/р UA253333680000026006300191046
Р/р UA253333680000026009307191046 (картковий).
Важливо! При перерахуванні коштів обов’язково слід вказувати, що це благодійні внески.
Людмила Масовець.
_tif.png)
Чому родини полеглих захисників і захисниць не одразу отримують виплати?
Пояснення юристів
Давно подали документи, але досі не отримали одноразову грошову допомогу. Це частий запит до наших юристів від родин загиблих і померлих ветеранів або військових. Пояснюємо чому так.
Міністерство оборони України змінило порядок виплат одноразової грошової допомоги для сімей загиблих захисників і захисниць. Відтепер це може займати більше часу через шлях, який мають пройти документи:
- заяву та відповідний пакет документів подають у найближчий Територіальний центр укомплектування і соціальної підтримки
- після завірення копій, ТЦК СП надсилають документи в обласний чи міський ТЦК СП.
Далі шлях виглядає наступним чином:
- військова частина,
- обласний (Київський міський) ТЦК СП,
- Департамент соціального забезпечення,
- Департамент надсилає запит до Кадрового центру ЗСУ – чи відноситься загиблий військовослужбовець до бойових безповоротних втрат під час воєнного стану,
- після підтвердження Кадрового центру ЗСУ, Департамент соціального забезпечення звертається до обласних (Київського міського) ТЦК СП, щоб вони перевірили відповідність документів чинному законодавству. Впродовж трьох робочих днів опрацьовує отримані пропозиції,
- документи опрацьовують підрозділи апарату МОУ і Генштабу ЗСУ,
- Комісія Міноборони отримує документи на розгляд.
Коли рішення щодо виплати одноразової грошової допомоги прийняли, Департамент соцзабезпечення доводить його до фінансово-економічного управління Командування Сухопутних військ ЗСУ (КСВ ЗСУ) для інформування обласних (Київського міського, районних, міських) ТЦК СП протягом трьох робочих днів. Паралельно готує проєкти розподілів відкритих асигнувань для виплати допомоги в порядку черговості відповідно до дати надходження документів з обласного (Київського міського) ТЦК СП.
Далі Районні (міські) ТЦК СП повідомляють заявників про прийняте рішення щодо призначення ОГД (відмови у призначенні, повернення документів на доопрацювання).
КСВ ЗСУ не пізніше 5 робочих днів з дня відкриття асигнувань для виплати ОГД готує та надає Держказначейству України розподіли відкритих асигнувань у розрізі розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Виплата ОГД здійснюється обласним (Київським міським) ТЦК СП на підставі наказу не пізніше 5 робочих днів з дня відкриття асигнувань.
Як бачимо, процедура погодження документів і прийняття рішення потребує часу. Опісля виплата грошової допомоги відбувається поетапно.
Нагадаємо, родини загиблих чи померлих ветеранів, ветеранок, захисників і захисниць України можуть отримати одноразову грошову допомогу – 15 млн грн.
Не знаєте, які документи потрібно підготувати? Не розумієте, куди та в якому порядку їх подавати? Залишайте заявку на безплатну юридичну консультацію від Українського ветеранського фонду. Юристи допоможуть розібратись: https://cutt.ly/s9Asnpo
Подавати запити на допомогу можна щодня та цілодобово. Консультації надаються щодня у робочі дні з 9:00 до 18:00.
Рятувальники проводять рейдові виїзди по екосистемах та населених пунктах щодо запобігання виникненню пожеж
Працівники Сарненського районного управління ГУ ДСНС України у Рівненській області провели рейд по території Сарненського району. Під час виїзду була проведена робота з населенням щодо виявлення правопорушників, які спалювали суху рослинність, що є порушенням законодавства.
Випалювання стерні, луків, пасовищ, ділянок із степовою, водно-болотною та іншою природною рослинністю, або її залишків та опалого листя на землях сільськогосподарського призначення, у смугах відводу автомобільних доріг і залізниць, у парках, інших зелених насадженнях та газонах у населених пунктах без дотримання порядку, встановленого центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, – тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від ста вісімдесяти до трьохсот шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від дев’ятисот до однієї тисячі двохсот шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. (на громадян: 3060-5100 грн; на посадових осіб: 15300-20400 грн).
Ті самі дії, вчинені в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від трьохсот шістдесяти до семисот двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від однієї тисячі двохсот шістдесяти до однієї тисячі восьмисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. (на громадян: 6120-12240грн; на посадових осіб: 21420-30600грн).
«Гвардія наступу» на Рівненщині:
молодь активно записується у штурмові бригади
На сьогодні в Україні подали заявки понад 28 тисяч добровольців. У більшості підрозділів уже почали навчання. На Рівненщині теж продовжується набір до восьми штурмових бригад Нацгвардії, Нацполіції та Держприкордонслужби. Уже 925 людей виявили бажання записатися в лави «Гвардії наступу». З них 255 пройшли військову лікарську комісію.
«Середній вік добровольців, які на Рівненщині вступають до «Гвардії наступу», 35 років. Нагадаю, основу цих загонів складають досвідчені поліцейські, прикордонники, бійці Нацгвардії. Це, насамперед, люди, які мають бойовий досвід 2014-2015 років. Водночас до підрозділів можуть вступити і добровольці без бойового досвіду. У нашій області чимало рекрутів – це, зокрема, молодь від 18 до 27 років, яка хоче помститися ворогу і долучитися до Перемоги України. Після проходження медкомісії усіх новобранців навчатимуть висококваліфіковані інструктори», – розповів начальник Рівненської обласної військової адміністрації Віталій Коваль.
Нагадаємо, на Рівненщині подати заявку можна через 5 ЦНАПів за такими адресами:
м-н Просвіти, 2, м. Рівне;
вул. Соборна, 195, м. Рівне;
м-н Будівельників, буд. 25/1, приміщення 104, м. Вараш;
вул. Замкова, 4, м. Дубно;
вул. Демократична, 46, м. Сарни.
Також записатися до "Гвардії наступу" можна через сайт https://storm.mvs.gov.ua. У бригади набирають добровольців, мотивованих людей, які братимуть участь у звільненні Луганська, Донецька і Криму. Це жодним чином не мобілізація, а суто добровільний набір.
Олександр Поліщук.
Куди звертатись, якщо військовий зник безвісти або потрапив
у полон?
Зараз у соціальних мережах дуже багато публікацій про зниклих безвісти. Сім’ї з відчаю публікують фото, додають прізвище ім’я, дату народження та інші чутливі особисті дані.
Пам’ятайте! Не повідомляйте публічно особисту інформацію про зниклих або полонених військовослужбовців до моменту надання відповідної інформації зі сторони росії. Такі дані можуть чинити шкоду полоненому військовослужбовцю.
Зараз в Україні немає єдиної відповідальної за це установи. Проте є низка органів та організацій, які допомагають у цьому питанні. Зокрема шукають та систематизують дані.
Ви можете звернутись до:
- Національного бюро з розшуку людей,
- Національної поліції,
- Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими,
- Об’єднаного центру з пошуку та звільнення полонених при СБУ,
- Центрального агентства з розшуку Міжнародного комітету Червоного хреста.
- Робочої групи ООН з питань насильницьких або недобровільних зникнень.
Усі деталі та контакти зібрали для вас за посиланням:
https://veteranfund.com.ua/legal_consultations/search_for_people/
Уважно перевіряйте, чи не є ворожими чат-боти, у які надаєте інформацію.
До повідомлення про зникнення військовослужбовця додайте максимум, що ви знаєте:
- прізвище, ім’я та по батькові,
- дату народження,
- контактні дані,
- військову частину чи підрозділ проходження служби,
- посаду та звання,
- номер військового квитка чи жетону,
- особливі прикмети – шрами, родимки, татуювання,
- останнє відоме місце перебування.
Якщо ваші близькі зникли безвісти і ви потребуєте допомоги, звертайтесь до юристів Українського ветеранського фонду. Залишайте заявку за посиланням, це безоплатно: https://cutt.ly/s9Asnpo
Подавати запити на допомогу можна щодня та цілодобово. Консультації надаються щодня у робочі дні з 9:00 до 18:00.
Проєкт реалізується спільно з Незалежною антикорупційною комісією – НАКО – NAKO за підтримки офісу Спеціального радника Великої Британії з питань оборони.
Уряд продовжив дію низки соцвиплат
Цього року Уряд продовжив дію соціальних виплат, термін яких сплив вже після 24 лютого 2022 року. Виплати здійснюватимуться автоматично протягом всього воєнного стану та ще 1 місяць після його завершення.
Автоматично продовжено такі соціальні виплати:
• допомога на проживання ВПО;
• виплати дітям у складних життєвих обставинах (над якими здійснюють опіку чи піклування, хворим на тяжкі захворювання, які мають інвалідність тощо);
• громадянам, які не мають права на пенсію та/або є особами з інвалідністю; які мають інвалідність з дитинства або доглядають за такими особами;
• працездатним особам, які вимушено не працюють через догляд за особою з інвалідністю I групи або особою, що досягла 80-річного віку.
Водночас є категорії громадян, які для продовження виплат мають звернутися до соцслужб:
• малозабезпечені сім’ї й одинокі матері, які отримують виплати на дітей;
• особи, які отримували тимчасову допомогу по досягненню загального пенсійного віку, але не отримали права на пенсію.
Запорука успіху – єднання
У час, коли наша країна перебуває у надскладній ситуації, небайдужість та невтомна праця кожного з нас додає віри у те, що у нашого народу є майбутнє, адже єднання – це запорука успіху. Так, Благодійний Фонд "Спільний тил" з початку повномасштабного вторгнення не припиняє працювати. Його засновники і водночас волонтери не сидять на місці, вони постійно організовують допомогу на фронт, вони не стоять осторонь і простих українців...
Ще зовсім нещодавно переселенці з с. Квітневе Миколаївської області знайшли дах над головою у Рокитному. Тут вони певний час жили, спілкувалися з нашими земляками, заводили нові знайомства… Однак, коли лінія фронту перемістилася, жителі потрошки стали повертатися назад до своїх домівок. Тут їх чекали розпач, зневіра і тяжкий побут.
Люди подзвонили Ганні Ковальчук, щоб розповісти про побачене, щоб поділитися своїми проблемами і переживаннями. В розмові прозвучало, що вони мають великі проблеми з продуктами і особливо з дровами. На Миколаївщині є лише невеликі посадки, але й ті тепер заміновані, навіть полінця людям немає де взяти.
Тож, Ганна Миколаївна на зборах Благодійного Фонду "Спільний тил" підняла цю проблему й усі разом стали шукати можливість її вирішити.
Різні люди одразу зголосилися допомогти.
Велика подяка чоловікам, молодим хлопцям і навіть дітям с. Рокитного, а саме жителям Кутка, які за короткий час організували збір дров і водночас забезпечили навантаження їх на фуру.
Щира вдячність Ігорю Лобачу – власнику фури, який безкоштовно надав свій автомобіль, Сергію Фуркалюку з Осток, який забезпечив дизпаливом для доставки дров на Миколаївщину.
За досить короткий термін фура прибула у Квітневе. Радості його мешканців не було меж. Люди всі дуже дякували, адже в кожну хату попало по невеличкому причепу дров, всі господарства були забезпечені.
Мешканці Квітневого написали: «Щиро дякуємо засновникам "Спільного Тилу", волонтерам смт Рокитне із Рівненської області за підтримку та допомогу, яку вони надали у вигляді дров нам – жителям с. Квітневе Первомайської ОТГ Миколаївської обл. Ваша робота та добрі серця високо оцінені людьми».
Завдяки нашим землякам багато нужденних та знедолених отримують необхідну допомогу. Благодійний Фонд «Спільний Тил» є взірцем людяності й доброчинства. У поспіху на допомогу іншим вони не шкодують власних сил, часу, здоров’я. Милосердя – одна з найблагородніших людських чеснот, яка проросла у їхніх серцях, і вони повсякчас пробуджують її в інших. Низький уклін вам за небайдужість й добросердечність.
Юлія ЛОЗЯН.
Моя ж ти мово солов’їна
Живу я, вам признаюся чесно, але нікому не кажіть, бо ще всі сюди повалять, на Поліссі. Мій регіон, де я проживаю, межує з Білоруссю, а ще, так вже склалося в історії, тут колись панувала і Польща, і, Господи прости, за погане слово – московія, та й ще перехожих усіляких багато було. Тож кожне вкинуло свої слова в наш «горщик з мовою» і зварився у ньому ось такий борщ, як наш діалект.
Стою оце в черзі в місцевому мінімаркеті і чую суперечку на касі. Одна сільська жіночка засумнівалася у нарахованій сумі за покупки:
– Сіко, ви сказалі?
– З вас тріста шесдисят рубльов і підесят копийок, – відповіла касир, демонструючи, що вона також володіє цією мовою.
– Сіко, сіко? Я на ценіки гляділа і всьо пошчітала, – гнівалася відвідувачка, – нє, ви токо поглядітє на єйо, думає, шо навчиласа тут кнопки тіснуть, то вже грамотною стала. Зкуля взялоса ще дев’ять рубльов, га?! (Не лякайтеся, рублі це наші гривні).
– Не «сіко», а скіко, – виправив її якийсь молодик, мабуть, філолог із сусіднього села.
– А ти там заткніса! Бо вельмі грамотни, глядю. Прийде твоя вочередь, то й будєш плєскать своїм язіком, – дала відсіч, не з полохливих, покупниця. – за вушо ти нашчітала ще дев’ять рубльов?
– Стіки ви бралі, стіки й пошчитала, – виправдовувалася касирка.
– Ти воздє менє голаву нє мороч, я тіки нє набрала, шо ти нашчітала.
– Я вам кажу, шо ви на касє взялі стіки з кофем, три штукі, вось я і нашчітала ще дев’ять рубльов.
– Ой, Господі! Гець забула дурная голава... Стара вже стаю. Ти менє, дочечко, прості дурную і нє сердіса на менє. Вошібочка вийшла. Сього тєбе добраго.
А я стою в черзі і думаю, якщо кацапи прийшли з війною на Донбас російськомовних «захищати», то хто ж тоді може прийти до нас, щоб захистити таких, «язікомовних»?
Валерій СЛОБОДА.
Важливі цифри 2023 року
З 1 січня 2023 р. Законом України від 3 листопада 2022 р. № 2710-ІХ «Про Державний бюджет України на 2023 рік» встановлено, що впродовж 2023 року:
мінімальна заробітна плата за місяць становитиме 6700 грн,
прожитковий мінімум на одну працездатну особу – 2684 грн.
Ці розміри впливають на оподаткування фізичних осіб – підприємців (далі – ФОП).
Так, ліміт доходів ФОП на спрощеній системі оподаткування, який є граничною межею заробітку ФОП, при перевищенні якої його можуть перевести на загальну систему оподаткування, прив’язаний до мінімальної заробітної плати, тож у 2023 р. ліміти будуть такими:
для 1 групи – 1 118 900 грн (167 розмірів мінімальної зарплати);
для 2 групи – 5 587 800 грн (834 розмірів мінімальної зарплати);
для 3 групи – 7 818 900 грн (1167 розмірів мінімальної зарплати).
Суми єдиного податку для 1 та 2 групи ФОП прив’язані до прожиткового мінімуму та мінімальної зарплати. Відповідно у 2023 р. сума єдиного податку щомісяця складатиме:
для 1 групи ФОП – 268,4 грн (10 % від прожиткового мінімуму);
для 2 групи ФОП – 1340 грн, (20 % від мінімальної зарплати);
для 3 групи ФОП ставки не зміняться порівняно з 2022 р.:
- 3% від доходів для платників ПДВ;
- 5 % від суми доходів для неплатників ПДВ;
- спеціальний режим 2% для неплатників ПДВ на час дії воєнного стану.
Розміри Єдиного внеску на загальнообов’язкове соціальне страхування (далі – ЄСВ)
у 2023 р. будуть такими:
мінімальний ЄСВ – 1474 грн за місяць (22 % від мінімальної зарплати);
максимальний ЄСВ – 22110 грн за місяць (22 % від 15 мінімальних зарплат).
Коротко про головне
Близько року українська нація виборює своє право на незалежність у повномасштабній війні з російським агресором. У цій боротьбі державу та її народ підтримує весь цивілізований світ.
«Тільки допомагаючи нашій державі, тільки не даючи ворогу гратися з емоціями наших людей і тільки роблячи все, щоб у наших воїнів було більше зброї, можемо забезпечити успіх України. І – забезпечимо!» – наголосив Президент України Володимир Зеленський у зверненні Верховної Ради України.
На Рівненщині триває інтенсивна підготовка до відсічі ворогу у разі порушення наземних кордонів і наступу з республіки білорусь. Упроваджуються заходи із посилення обороноздатності регіону, проходять інструкторсько-методичні заняття. Військові, нацгвардійці, прикордонники, поліція та інші силові структури відпрацьовують бойові злагодження. Тривають навчання, основне завдання яких – підтримати боєздатність військових частин.
Начальник Рівненської ОВА Віталій Коваль зазначає: «Ми розуміємо, що на Рівненщині є стратегічні об‘єкти на прикордонні, які важливо захистити в першу чергу. Тому постійно проводимо навчання і відпрацьовуємо злагодженість дій. І щодня укріплюємо наш кордон та нарощуємо оборону Рівненської області».
Для оперативного виявлення ворога на кордоні з білоруссю заплановано встановлення сучасної системи безпеки – мережі інноваційних тепловізійних відеокамер, з радіусом дії декілька кілометрів. Таким чином під охороною буде небо та територія прикордоння. Разом з тим заплановано збільшити кількість камер відеофіксації по всій території Рівненщини.
На Рівненщині триває кампанія «Гвардія наступу». Вже біля 400 добровольців заповнили анкети для вступу до «Гвардії наступу» і 51 особа проходить військово-лікарську комісію. Подати заявку та отримати консультацію можна у 5-ти ЦНАПах у Рівному (м-н Просвіти, 2 і вул. Соборна, 195), Вараші (м-н Будівельників, буд. 25/1, приміщення 104), Дубні (вул. Замкова, 4) і Сарнах (вул. Демократична, 46). Також можна з питаннями звертатися на гарячу лінію «Гвардії наступу»: 080-010-00-20.
Також в області створюють окремий стрілецький батальйон ЗСУ. На службу запрошують чоловіків та жінок від 18 до 55 років. Потрібні й офіцери, і сержанти, і рядові, і ті, хто не служив. Охочі вступати можуть звертатися до терцентрів комплектування. Дізнатися про вакансії можна також у центрах зайнятості.
Жителі Рівненщини можуть отримати від 50 до 250 тисяч грн на започаткування чи розвиток бізнесу. Стартувала нова хвиля подачі заяв на програму мікрогрантів «Власна справа» у рамках єРобота. Це найбільш популярний напрямок єРоботи серед підприємців області. Отримати мікрогрант можуть як діючі підприємці, так і люди, що не мають досвіду підприємницької діяльності. Потрібно подати заяву та бізнес-план свого проєкту через сайт Дія. Обов'язковою умовою отримання мікрогранту є створення 1-2 нових робочих місць, залежно від наданої суми.
Три ЦНАПи Сарненської, Рокитнівської та Костопільської громад за сприяння обласної влади отримали мобільні кейси, тож зможуть надавати адміністративні, соціальні та інші публічні послуги віддалено – у пересувному робочому відділенні. Право на отримання таких адмінпослуг мають люди з 80-річного віку; особи з інвалідністю 1 групи; люди, які за станом здоров’я не здатні самостійно пересуватись, у т. ч. перебувають на стаціонарному лікуванні у комунальних медичних закладах; громадяни, які отримують соціальну послугу догляду вдома, що надається територіальними центрами надання соціальних послуг; особи, які проживають у віддалених населених пунктах. Для цього необхідно подати заявку до найближчого ЦНАПу і чекати дзвінка адміністратора про віддалений прийом.
Понад 50 тисяч LED-ламп вже отримали жителі Рівненщини з моменту старту програми обміну старих ламп розжарювання на нові енергоощадні. Наразі програма діє в усіх містах та селищах міського типу області. А вже до кінця лютого лампи з'являться у селах. Є два доступні способи: зареєструвавшись через застосунок Дія та прийшовши у відділення Укрпошти.
Майже 90 тисяч жителів 70-ти, 75-ти та 80-ти років похилого віку Рівненщини отримують доплати до пенсії. 29,6 тисячі людей віком 80+ отримують 579 гривень щомісяця, незалежно від виду призначеної пенсії. 21,4 тисячі пенсіонерів віком від 75-ти до 80-ти років теж отримують щомісячну компенсаційну виплату у розмірі до 456 гривень. 38,7 тисячі пенсіонерам віком від 70-ти до 75-ти років встановлено щомісячну компенсаційну доплату у розмірі до 300 гривень.
Держава покращила умови іпотечного кредитування молоді для придбання власного житла. З 1 лютого кредит можна оформити під 7% річних. При цьому перший внесок становить лише 6% від вартості житла. Кредитування за програмою можуть отримати молоді сім’ї або одинокі молоді люди, вік яких сягає до 35 років, а також вчені до 40 років. Такий кредит оформляється на термін до 20 років. Детальніше – за посиланням https://bit.ly/3WOSVCQ.
У січні працівники ДРАЦС області зареєстрували понад 800 шлюбів. Рекордсменом традиційно залишається Рівненський відділ: тут побралися 219 закоханих пар. Наразі процедуру укладання шлюбу спростили – закохані можуть одружитися у той же день, коли подали заяву.
На порталі Дія доступні 5 нових послуг з усиновлення: продовження кандидатства; прийомні батьки, батьки-вихователі; стати другим з батьків-вихователей чи прийомних батьків; опіка, піклування над дитиною; зняття з обліку. Послуги мають спростити і пришвидшити процес усиновлення.
За інформацією СБУ, перед судом постане житель Рівного, якого обвинувачують у колабораційній діяльності. Зловмисник є уродженцем рф, однак, протягом тривалого часу проживає у м. Рівному. Серед свого оточення колаборант неодноразово заперечував здійснення збройної агресії рф проти України та підтримував анексію АР Крим, вважаючи його російським.
Якщо у регіоні відсутнє постачання електроенергії та мобільний зв’язок – можна налаштувати FM-хвилю Українського Радіо на приймачах, які живляться від батарейок. Вмикайте частоти Українського Радіо: Рівне – 87,8 FM, Дубровиця – 106,6 FM, Зарічне – 103,8 FM, Копань – 102,9 FM, Корець – 107,2 FM, Кургани – 104 FM. Оперативні новини від команди Суспільного Мовлення доступні на сайті https://rv.suspilne.media та телеграм-каналі: https://t.me/suspilnerivne. У пунктах незламності з мережею Інтернет українське телебачення та радіо доступні у додатку «Дія».
Віримо у наші Збройні Сили! Україна переможе!
Як можна отримати статус УБД
і хто приймає рішення?
З проханням отримати статус УБД звертаються до Комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій. Для цього найперше потрібно надати довідку про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Статус УБД отримується:
- за зверненням командира частини, який подає документи на підлеглих військовослужбовців
- за особистим зверненням військовослужбовця
- за особистим зверненням особи, яка звільнена з військової служби, через територіальний центр комплектування та соціальної підтримки.
Хто приймає рішення чи надавати військовослужбовцям статус УБД? Комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій. Їх утворюють в Міноборони, МВС, Мін’юсті, Національній поліції, Національній гвардії, СБУ, Службі зовнішньої розвідки, Адміністрації Держприкордонслужби, Адміністрації Держспецтрансслужби, Офісі Генерального прокурора, Управлінні державної охорони, Адміністрації Держспецзв’язку, ДСНС, ДФС
міжвідомчою комісією з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій та виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) або інвалідності волонтера і деяких інших категорій осіб відповідно до Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, яка утворюється Мінветеранів у разі виникнення спірних питань, що потребують міжвідомчого врегулювання, та стосовно осіб, що перебували в добровольчих формуваннях до набрання чинності Законом України “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях”.
Якщо ви потребуєте допомоги з отриманням статусу УБД: не знаєте, які документи підготувати, куди надіслати документи тощо, юристи Українського ветеранського фонду готові надати безплатну консультацію. Залишайте свої звернення: https://cutt.ly/s9Asnpo. Подавати запити на допомогу можна щодня та цілодобово. Консультації надаватимуться у робочі дні з 9:00 до 18:00.
Проєкт реалізується спільно з Незалежною антикорупційною комісією – НАКО – NAKO за підтримки офісу Спеціального радника Великої Британії з питань оборони.
Вступні іспити–2023: яким буде мультипредметний тест цього року
Повномасштабна війна в Україні внесла корективи у всі сфери громадського життя. Зокрема, без змін не залишилась і галузь освіти. Через безпекові питання та ускладнений доступ абітурієнтів до навчальних закладів (передусім, тих, хто був змушений виїхати з країни), торік Міністерство освіти та науки було вимушене реформувати систему складання вступних іспитів. Тодішнє нововведення — національний мультипредметний тест (НМТ) — виявився успішним, і кількість випускників, що його склали, перевершила очікування навіть самого МОНу: загалом, тест написали понад 200 тис. людей.
Тривала війна змусила освітян продовжити практику проведення єдиного іспиту замість кількох окремих, як це раніше було із ЗНО. Яким буде національний мультипредметний тест в 2023 році, в чому нововведення — розбирались у Центрі громадського моніторингу та контролю.
Головні нововведення — предмет на вибір, “прохідний поріг”
та відсутність пробного іспиту
Нову схему складання мультипредметного тесту презентували у Міністерстві освіти і науки України. Тест для вступу до ВИШу цього року знов поєднуватиме в собі іспити одразу з трьох предметів. Основне нововведення – третій предмет на вибір. Якщо торік набір дисциплін для складання екзамену був сталим: українська мова, історія та математика, то тепер обов'язкових дисциплін лише дві: українська мова та математика. Третій – на вибір: історія України, іноземна мова (англійська, німецька, французька або іспанська), біологія, хімія або фізика.
Тестування триватиме 3 години: освітяни передбачили по годині на кожен предмет, однак розподіляти час на виконання завдань абітурієнти будуть самотужки.
Тести з української мови, історії України, хімії та біології міститимуть по 30 завдань. У тесті з математики – буде 22 завдання, з іноземної мови – 32, з фізики – 20.
Також цього року МОН запровадить мінімальний прохідний бал, який становить не менше 10% правильно виконаних завдань.
Що лишилось незмінним — скасоване пробне тестування, яке щороку було на ЗНО (замість цього у вільному доступі викладуть демонстраційний варіант, а пробний тест можна буде скласти онлайн), а сам процес складання іспиту відбуватиметься в один день у дві зміни. Наразі запланували дві сесії — основну та додаткову, як і торік. Додаткову можуть скласти ті, хто за поважних причин не зміг прибути на основну.
Також тим абітурієнтам, хто складав ЗНО чи мультипредметний тест, починаючи з 2020 року та задоволений результатом — можна не перескладати його цього року. Результати — приймаються.
Коли та де скласти? Для абітурієнтів в Україні, за кордоном та на окупованих територіях
НМТ складатимуть у тимчасових екзаменаційних пунктах, обладнаних у різних закладах освіти як в Україні, так і за її межами. Торік допомогти українським школярам вступити до вітчизняного вишу зголосилась 31 країна. В яких саме країнах можна буде долучитись до тестування у 2023-му — в Українському центрі оцінювання якості освіти повідомлять згодом.
Водночас, вже відомо, що кількість пунктів складання НМТ за кордоном цього року збільшать. Про це повідомив перший заступник міністра освіти та науки Андрій Вітренко під час брифінгу в Медіацентрі Україна — Укрінформ.
“Ми аналізували досвід минулого року – і найголовнішою проблематикою для багатьох українців була логістична: вчасно дістатися до центрів складання НМТ. Ми сподіваємося, що мережа буде ще розширена — для того, щоб наші українці, які зараз тимчасово перебувають не на території України, мали можливість без складних логістичних проблем дістатися до пункту складання НМТ. І в майбутньому подавати свої документи до омріяних закладів вищої освіти — саме української національної вищої освіти”, – повідомив Андрій Вітренко.
А от абітурієнти з тимчасово окупованих територій НМТ, як і торік, не складатимуть. Однак, зможуть вступити до ВИШу без нього: необхідно буде укласти договір про здобуття освіти за спеціальною процедурою впродовж трьох місяців після початку навчання.
Чому знову мультипредметний тест?
Окрім того, що проведення мультипредметного тесту замість звичного для українців ЗНО, на думку освітян, є безпечнішим в умовах війни (в кілька разів зменшується кількість масових скупчень молоді), в МОН називають ще кілька переваг такого екзаменування. Таким чином, каже заступник Міністра освіти та науки Андрій Вітренко, вітчизняним університетам простіше конкурувати із закордонними за українських абітурієнтів, особливо коли тисячі підлітків перебувають за межами країни. Логіка проста: чим простіший вступ — тим більше охочих.
Як Рівненщина
готується до можливого
нападу з Білорусі
Рівненська область має 229 кілометрів спільного кордону з білоруссю. Роботи з оборони міста й селищ на випадок можливого вторгнення з півночі ведуться постійно, розповідає начальник Рівненської ОВА Віталій Коваль.
Де може ворог спробувати наступити з території Білорусі?
За словами Віталія Коваля, у Рівненській області проходять 2 великих автошляхи: у районі українського села Прикладники й білоруського Невеля; біля села Городище Дубровицького району. «Ці найбільші автодороги потенційно є найнебезпечнішими. Але вони повністю захищені з нашого боку», – наголошує начальник ОВА.
Як область готується до ймовірного наступу росіян на півночі?
Очільник області розповідає, що перетнути кордон з білоруссю в інших місцях для росіян буде нереально через велику кількість водних перешкод. Уся територія від кордону до Варшавської траси є важкопрохідною, болотистою місцевістю.
Українські військові, зі свого боку, пропрацювали кожну найменшу ділянку й здійснили низку кроків у підготовці оборони: підготували протитанкові рови й фортифікаційні споруди; замінували території та мости; підготували місця стримування окупантів.
За словами Віталія Коваля, ворога не очікує в Рівненській області нічого доброго.
«Це територія, де вороги просто загинуть. Щодо того, що до наступу приєднаються білоруси, то ми до таких прогнозів ставимося стримано. Адже рівень підтримки російської агресії проти України серед самих білорусів надзвичайно низький», – зазначив керівник Рівненської ОВА.
Коваль не виключає й того, що Росія може спробувати перевдягнути своїх військових у форму білоруських збройних сил заради провокації, однак для регіону не важливо як виглядатиме ворог.
«Ми точно гідно його зустрінемо. Тут будуть криваві болота», – додав Віталій Коваль.
Чи готові жителі області до ймовірного вторгнення?
«Прості жителі Рівненщини – це ще одна армія, і дуже мотивована. Адже Рівненська область – це край партизанської слави, тут історично був дуже сильний рух опору», – зауважив Віталій Коваль.
Так, жителі громад Вараського і Сарненського районів об’єдналися та допомагають копати окопи для військових. Лише в один із днів прийшли понад 150 добровольців. Є і ті, хто працює постійно, навіть у святкові дні. «Пріоритет на 2023 рік – Перемога у війні та безпека жителів Рівненщини. Тож працюємо над цим, продовжуємо нарощувати обороноздатність області, будуємо фортифікаційні та інженерні споруди, проводимо бойові злагодження», – наголошує керівник області.
На скільки захищена Рівненська АЕС?
«Оборона міста Вараш, де розташована Рівненська АЕС, та самої станції – це пріоритет. Сьогодні там працюють зведені загони підрозділів ЗСУ, прикордонників, Нацгвардії, поліцейських, СБУ. Такого насичення лінії оборони, яка є зараз, не було ні місяць, ні два тому»", – пояснив голова ОВА.
Він відзначив, що оборона АЕС щодня посилюється. Було винесено уроки з ситуації з іншими енергооб'єктами, через що станцію було укріплено.
Тим часом, Державна прикордонна служба України наразі не фіксує збільшення угруповань російських та білоруських військ у безпосередній близькості до нашого кордону.
«Кількість військ росії на території білорусі становить близько 11 тис. військовослужбовців. Проте ця цифра щодня змінюється через ротацію підрозділів збройних сил рф. Щодо анонсованих з 16 по 31 січня в рб спільних льотно-тактичних навчань білоруських і російських військових, то сьогодні жодних заходів у цих навчаннях не відбулося», – зазначив голова ДПСУ Сергій Дейнека.
Тетяна ПАНАСЮК.
Літня спека не страшна!
Перший місяць літа цього року відзначився аномальною спекою, тож працівники 10 ДПРЧ 5 ДПРЗ здійснили виїзд на центральну площу в смт Рокитне для встановлення водяної рамки. Всі охочі могли пройти під нею та відчути життєдайну силу дрібнесеньких водяних краплинок. Через підвищення температури рятувальники і надалі будуть встановлювати водяні рамки та запрошують усіх охочих охолодитися.
Людина. Суспільство. Закон.
Пенсії під час війни: як виплачують?
Чи має Пенсійний фонд гроші?
За інформацією Пенсійного фонду України, гроші на виплати пенсіонерам у бюджеті є. У травні виплата пенсій була профінансована на 100%. Всього пенсіонерам було нараховано 48,7 млрд грн: 38,1 млрд грн – через уповноважені банки і 10,6 млрд грн – на виплату пенсій через АТ «Укрпошта». Станом на 29 травня поштарі доставили 87,9% профінансованої суми за травень.
Голова правління Пенсійного фонду Євгеній Капінус зауважив, що у перші місяці війни фонд отримав на 10 млрд грн більше надходжень, ніж торік. А пенсійні виплати здійснювали навіть із випередженням графіку.
«В складних умовах бізнес виконує свої зобов’язання. Так само виконує і держава. Фінансування фонду здійснюється у повному обсязі», – сказав Євгеній Капінус під час брифінгу у Медіацентрі Україна і додав, що у березні фонд також провів заплановану індексацію пенсій.
Хто отримає доплати
і підвищення?
У травні Пенсійний фонд перерахував виплати для пенсіонерів, які працюють. Це стосується тих громадян, які вийшли на пенсію або отримали перерахунок два роки тому, тобто до 1 квітня 2020 року. У червні вони отримають не лише підвищені пенсії, а й доплати за квітень і травень.
«Тому що за законодавством автоматичний перерахунок пенсій працюючим пенсіонерам проводиться з квітня», – пояснила міністр соціальної політики Марина Лазебна.
Крім того, у липні будуть підвищені пенсії, які залежать від рівня прожиткового мінімуму. Зокрема, з 1 липня мінімальна пенсія становитиме 2027 грн.
Як отримати пенсію переселенцям?
З початком війни багато пенсіонерів переселилися в інші регіони України або виїхали за кордон. Вони також можуть отримати пенсію. За словами урядовців, для пенсіонерів, які отримують виплати на банківські картки, нічого не змінюється. Пенсія зараховується їм на картки, як раніше. Якщо пенсіонери отримували виплати через Укрпошту, то можуть змінити спосіб отримання пенсії, звернувшись до Пенсійного фонду або зробити це самостійно через особистий кабінет на порталі Пенсійного фонду.
«Є питання з тими, хто поїхав, а отримували через поштові відділення. Але є безліч способів змінити спосіб отримання пенсій. Якщо вони не можуть отримати, то їх пенсія просто чекає в Україні. Або можна через портал Пенсійного фонду відкрити свій кабінет і змінити спосіб виплати», – розповіла очільниця Мінсоцполітики Марина Лазебна.
Що робити пенсіонерам на лінії фронту та окупованих
територіях?
За словами голови правління Пенсійного фонду Євгенія Капінуса, держава продовжує нараховувати виплати пенсіонерам, які опинилися на тимчасово окупованих територіях. Люди, які мали пенсійні рахунки в банку, отримують гроші на картку. Однак ті, хто отримував пенсію в Укрпошті, мусять виїхати на підконтрольну Україні територію.
У Пенсійному фонді наголошують, що всі виплати, які пенсіонери не змогли отримати вчасно протягом війни, будуть збережені. Якщо пенсіонери не можуть виїхати на безпечну територію, то отримають виплати якнайшвидше після деокупації.
«На деокупованих територіях пошта практично одразу після деокупації намагається докласти максимум зусиль, щоб здійснити всі виплати по пенсійних зобов’язаннях. Якщо подивитися, то і Харків, і Київська область, і Сумська область, вони максимально швидко розгортають свої пересувні відділення, і стаціонарні відділення, і здійснюють відповідні виплати», – зазначив Євгеній Капінус у Медіацентрі Україна.
У разі труднощів з отриманням пенсій можна звернутися на гарячу лінію Пенсійного фонду за номерами 0 800 503 753, 044 281 08 70, 044 281 08 71.
Запитували? Відповідаємо
Перейменували вулицю: що зміниться для мешканців?
Паспорти мешканців та документи, що засвідчують право власності на нерухомість, залишаються чинними.
Останнім часом у багатьох містах України місцеві ради прийняли рішення про перейменування вулиць, провулків, проїздів. За підтримки громадськості вулиці, названі іменами діячів сусідньої держави-агресора, отримують нові назви, зокрема й імена героїв України. У зв’язку з цим виникає запитання: чи потрібно вносити зміни в документи?
Відповідають юристи Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги:
Чи потрібно змінювати місце реєстрації? Законодавство не передбачає обов’язку вносити подібні відомості, оскільки зміна назви вулиці не є зміною реєстрації місця проживання. Перереєстрацію місця проживання особи можна здійснити під час обміну паспорта чи зміни прізвища, тобто коли виникає безпосередня потреба.
У разі прийняття рішення про зміну нумерації будинків, перейменування вулиць (проспектів, бульварів, площ, провулків, кварталів тощо), населених пунктів, адміністративно-територіальних одиниць, зміни в адміністративно-територіальному устрої на підставі відповідних актів вносяться зміни до реєстру територіальної громади, зі збереженням попередніх даних, із подальшим внесенням цієї інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Ці відомості за бажанням особи вносяться до відповідних документів, що містять дані про місце проживання/перебування.
Документи, що засвідчують право власності на нерухомість, залишаються чинними у випадку зміни назви вулиці, на якій вони розташовані.
У випадку перейменування вулиці, на якій розміщена нерухомість, українським законодавством не передбачена необхідність внесення змін до документа про право власності на нерухоме майно, зокрема свідоцтва про право власності, свідоцтва про право на спадщину, договору купівлі-продажу, дарування тощо. Водночас у разі потреби власник майна, стосовно якого відбулися зміни, має право звернутися до органу державної реєстрації прав на нерухоме майно із заявою про внесення змін. Наприклад, у разі купівлі-продажу чи дарування нерухомості. Отож, якщо власник бажає продати, подарувати або передати у спадок свою нерухомість, у документах, які будуть оформлюватися на нового власника, вже буде вказана нова назва».
Сторінками історії
Оглядаючись у минуле
Лютий 1972 року. Яким він був у ті вже безмежно далекі радянські часи, чим жили, чому раділи і чим переймалися наші земляки-поліщуки? Про це представникам нинішнього покоління можуть розповісти не лише батьки і діди, а й деякою мірою пожовтілі від часу сторінки тодішньої районної газети, яка виходила в ті часи тричі на тиждень під назвою «Шлях до комунізму». Звичайно, лише тим, хто має можливість гортати сторінки підшивки районного видання піввікової давності. У нас вона є, тому спробуємо розповісти нинішнім читачам про життя Рокитнівщини, яким його відтворили на сторінках «районки» тодішні штатні й громадські кореспонденти. Отже, лютий 1972 року…
Перша сторінка номера газети від 1 лютого повністю присвячена діяльності «керівної і спрямовуючої сили», як тоді називали КПРС. У передовиці під заголовком «У ЦК КПРС і Раді Міністрів СРСР» йдеться про наступне: «Політбюро ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР розглянули звіт делегації Радянського Союзу, очолюваної Генеральним секретарем ЦК КПРС Л.І. Брежнєвим про підсумки наради Політичного консультативного комітету держав-учасниць Варшавського Договору, яка відбулась 25-26 січня 1972 року в Празі». Далі – «Заява Політичного консультативного комітету, в зв’язку з продовженням агресії США в Індокитаї, відображає тверду позицію країн Варшавського Договору, які виступають за якнайшвидше врегулювання конфлікту в Південно-Східній Азії на основі визнання законних вимог уряду ДРВ, Тимчасового революційного уряду Республіки Південний В’єтнам, патріотичного фронту Лаосу і Національного єдиного фронту Камбоджі».
На цій же сторінці і стаття «Вірний помічник партії», в якій перший секретар райкому комсомолу О. Василенко розповідає про трудову звитягу юнаків і дівчат Рокитнівщини, які «під керівництвом комсомольської організації ведуть боротьбу за підвищення продуктивності праці, поліпшення якості продукції, вишукують і впроваджують нові резерви, підвищують професійну майстерність». Тут же і фото молодого чоловіка з таким текстом: «Комсомолець Володимир Григорчук з колгоспу ім. Б. Хмельницького працює трактористом. Зараз трактором Т-40 він підвозить на ферму корми для громадської худоби. Він завжди вчасно справляється зі своїми обов’язками. На фото: В. Григорчук. Фото Ф. Пахнюка» (фото 1).
Друга і третя сторінка цього номера вийшли під загальною шапкою «П’ятирічці – ударну працю молодих», де багато розповідей про молодих та ініціативних рокитнівчан. Другу сторінку прикрашає фото автора Ф. Пахнюка, на якому зображено трьох молодих людей, що супроводжується наступним текстом: «Відмінним навчанням зустрічають комсомольську конференцію учні Рокитнівського міського професійно-технічного училища №7. На фото: учні відмінного навчання слюсар-авторемонтник М. Кузьмич, майстер-будівельник О. Крук, та маляр-штукатур В. Оніщук» (фото 2).
Досить цікавою й інформативною є перша сторінка номера від 5 лютого. Тут розміщені зведення і рейтингові таблиці роботи тваринницької галузі в районі, а також зведення «Про хід виконання зобов’язань по продажу державі продуктів тваринництва населенням району станом на 1 лютого 1972 року». Поряд розміщена добірка інформацій громадських кореспондентів газети, серед яких певний інтерес становить замітка мешканця села Вежиця М. Кузьмича «Купують телевізори». Подаємо її повністю: «Нещодавно робітник радгоспу «Старосільський» житель села Вежиця І. М. Кузьмич купив телевізор «Берізка». Це був 18-ий телевізор в селі Вежиця. До цього голубий вогник засвітився в будинках робітників І. О. Кузьмича, С. Г. Балдича та інших. Не так давно в село була проведена електроенергія, а жителі вже масово купують телевізори, радіоли, пральні машини, що свідчить про зростаючий добробут жителів. Жаль тільки, що проводять і підключають електроенергію до будинків жителів села дуже повільно».
Третя сторінка цього номера під рубрикою «П’ятирічку достроково» і заголовком «Трудові будні лісорубів». У ній розповідається про ударну працю лісівників району. Розповідь ілюструється аж п’ятьма фотознімками передовиків. Шкода, що всі вони недостатньої якості, щоб запропонувати їх вашій увазі.
У номері від 10 лютого кидається у вічі сторінка піонерів району «Орля». Виявляється, виходила у ті часи й така. Присвячена вона 50-річному ювілею утворення піонерської організації ім. В. І. Леніна. На ній розміщені ряд матеріалів під назвами «Назустріч ювілею піонерської організації», «Наша мета», «Готуючись до свята», «Вдячні партії». Ілюструє цю сторінку досить якісне фото з такою текстівкою: «Більше 5-ти років працює Галина Володимирівна Ліщук старшою піонервожатою в школах нашого району. В цьому році вона очолює піонерську дружину Томашгородської ВШ. На фото: Галина Володимирівна серед піонерського активу школи. Фото Ф. Пахнюка» (фото 3).
Думається, інтерес у нинішнього читача викликав би номер «районки» від 17 лютого. Серед політичних публікацій, які, як правило, розміщувались у ті часи на першій сторінці, два гарних фотознімки передовиків виробництва з районної Дошки Пошани. На одному зображено муляра міжколгоспбуду О. І. Костюк на іншому – електрозварювальника ПМК-180 В. Ф. Бричку (фото 4).
Та справжня родзинка цього номера – друга сторінка, яка повністю присвячена районному фестивалю з нагоди 50-річчя утворення СРСР, що проводився чомусь у Масевичах. Тут і керівництво району, і передовики сільськогосподарського та промислового виробництва, і художня самодіяльність, і урочисте запалення факела фестивалю, і покладання квітів до пам’ятника Іллічу, і катання на конях і… безліч інших «і».
Ось окремий фрагмент розповіді про цю подію:
– Прапор фестивалю підняти, факел фестивалю запалити, – звучить в морозному повітрі.
До флагштоку підходять бригадир першої бригади місцевого колгоспу В. О. Ничипорчук, учасниця художньої самодіяльності М. І. Ільчук та завідуюча бібліотеки відмінної праці Г. І. Примак. Під звуки Гімну Радянського Союзу замайорів у височині білий прапор фестивалю. У цей же час колгоспник, кавалер ордена Жовтневої Революції А. М. Крупенко, учасниця художньої самодіяльності М. Н. Трохимчук та секретар комсомольської організації М. О. Панько запалюють вогонь фестивалю.
До постаменту на прикрашених по-святковому санях під’їжджають учасники художньої самодіяльності. Один за одним піднімаються вони по щаблях, щоб взяти з чаші фестивальний вогонь і рознести його в усі села, в усі куточки нашого району:
«Розкішний краю мій поліський,
Неси наш спів у синю даль.
Хай чує рідна Батьківщина
Наш стоголосий фестиваль».
Подія ілюстрована п’ятьма фотознімками, але, знову ж таки, вони невисокої якості. Тому пропонуємо вашій увазі лише один (фото 5).
На першій сторінці номера від 19 лютого фотохроніка РАТАУ. Зображено автомобіль ЗАЗ-968 з таким текстом: «Запорізький завод «Комунар» переходить на випуск нової моделі. На нових машинах встановлюють двигуни 40 та 45 кінських сил. Максимальна швидкість автомобіля – 125 кілометрів на годину. Багато зроблено для покращення плавності руху автомобіля та комфорту пасажирів». Від себе можна додати, що це «чудо» техніки попри всю свою нікчемність було нездійсненною мрією багатьох автолюбителів того часу, оскільки придбати його було майже неможливо – машина продавалася лише пільговим категоріям населення (ветерани війни і праці, інваліди) або під космічні заготовки сільськогосподарської продукції (фото 6).
Практично весь номер газети від 22 лютого розповідає про доблесну Радянську Армію, історію її створення та немеркнучі і нев’янучі подвиги радянських воїнів-героїв, а на першій сторінці фото чотирьох героїчних захисників на фоні націленої у небо ракети. (фото 7).
Слід відзначити, що не дивлячись на політичну заангажованість, газета відповідала вимогам часу, була достатньо цікавою, різноманітною і різножанровою. І здебільшго базувалася на місцевих матеріалах. Було багато тематичних сторінок. Прикладом може слугувати номер газети від 29 лютого, де публікується тематична сторінка військово-патріотичного виховання №17 «Патріот Батьківщини». Тут розміщено ряд місцевих матеріалів з багатьох шкіл району, в яких розповідається про патріотичне виховання підростаючого покоління. Автори розповідей вчителі Масевицької, Рокитнівської №1, Глиннівської шкіл відповідно К. Грех, В. Луговий, М. Струць та завідуюча районною бібліотекою, громадський кореспондент В. Ліньова.
А дивилися цього дня у місцевому кінотеатрі «Родина» художній кінофільм «Крутий горизонт», реклама і короткий зміст якого викладені на четвертій сторінці цього номера (фото 8).
Степан ТЕРЕЩУК.
Інтерв’ю
Любов до рідної землі не дається з материнським молоком, вона виховується
Юрій Хмельовський – краєзнавець, журналіст, вчитель географії, керівник гуртків, організатор туристсько-краєзнавчих екскурсій, експедицій, змагань та велоквестів. Автор краєзнавчих нарисів про заповідні куточки та минувшину Рокитнівщини. Нещодавно вийшла книжка Юрія Хмельовського «На межиріччі Льви та Ствиги». Ми зустрілися з автором, щоб почути як створювалася книга. А також дізнатися звідки він родом, коли почав цікавитися та вивчати історію Рокитнівщини, які найближчі літературні, туристичні та життєві плани.
– Пане Юрію, розкажіть коротко про себе, звідки родом, хто Ви за професією, коли почали займатися науковою та краєзнавчою діяльністю?
– Я не корінний рокитнівчанин, оскільки народився на Млинівщині, де зустрілися мої батьки після навчання у Рівному. Мама родом з Дніпропетровщини, на Полісся потрапила вимушено, під час голоду 1946 року. Батько народився під Славутою в українізованій польській родині простих селян. Дід Людвиг був мобілізований в 1944 році й відразу загинув у прибалтійських болотах. До Рокитного я потрапив у 4-річному віці, тобто все своє свідоме життя прожив на Рокитнівщині. Навчався у першій школі смт Рокитне, згодом закінчив природничо-географічний факультет Луцького педінституту. Трудову діяльність розпочав на посаді вчителя географії у Борівській школі, а згодом був переведений до колективу Рокитнівської школи №2, де й працюю донині. Викладаю географію, образотворче мистецтво та є керівником туристсько-краєзнавчого гуртка.
До краєзнавства я прийшов наступним чином. Спочатку захопився туризмом, до речі, ще зі студентської лави. Вже в перший рік своєї роботи у Боровому почав водити дітей у походи. На початку дев’яностих років опрацював всю існуючу на той час краєзнавчу літературу рівненських письменників та журналістів, особливо Григорія Дем’янчука, Євгена Шморгуна, Георгія Сербіна, Петра Ричкова тощо. Мене дуже зачепило, що Рокитнівський район увагою краєзнавців був обділений.
Поступово почав поєднувати спортивний туризм із краєзнавством, разом із директором В.П. Близнюком започаткували у школі унікальну на теренах Рівненщини 2-денну спортивно-туристичну гру «Беркут» з елементами краєзнавства, яку проводили 15 років поспіль на Чорному озері. Згодом участь гуртківців у різних туристсько-краєзнавчих експедиціях, зльотах, конкурсах Малої академії наук, в яких наші діти незмінно ставали переможцями не тільки на обласному, а й на всеукраїнському рівні. Розробив багато місцевих туристських маршрутів, в 2017 році разом із вчителем географії Купельської школи Миколою Павлушенком створили туристську карту Рокитнівщини. З 1996 року почав регулярно друкуватися у районній газеті, через деякий час став редактором краєзнавчої сторінки «Журавлинний край», яка в 2014 році змінила свою назву на «Вічний поклик». Останніми роками, співпрацюю з викладачами Східноєвропейського університету ім. Л. Українки м. Луцька, публікуємось в українських та іноземних наукових виданнях. Всі напрацювання пов’язані з Рокитнівщиною. Ось саме так, якщо коротко, я прийшов до краєзнавства.
– На сьогодні Ви автор, чудового краєзнавчого видання. Що підштовхнуло, надихнуло Вас на видання книжки? Адже всі ми розуміємо, що це дуже клопітка праця, яка вимагає багато часу та фінансової підтримки.
– Звичайно, що бажання поділитися своїми напрацюваннями з земляками. Скажу відверто, що я планував це зробити, але трішки пізніше. Проте, навесні минулого року зустрів колишнього учня, людину, для якої вислів рідна земля не є порожнім місцем, підприємця Олександра Дежнюка. Він прямо заявив: «Юрій Леонідович, вже пора видати книгу, не відкладайте, я допоможу!». Я погодився. Після цієї розмови все закрутилося. Практично вся відпустка пішла на підготовку матеріалів, але я про це не жалкую, адже книга вийшла непоганою, такою, як і планував. Тільки прикро, що дві світлини з палацом Розенберга випадково не потрапили до видання. Хочу похвалитися, бо більш такої нагоди не буде, що книга має багато позитивних відгуків, так доцент кафедри видавничої справи і редагування Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Ярослава Прихода, яка придбала дві книги на подарунки для своїх рідних, передзвонила і сказала: «Я її тільки взяла в руки й відразу відчула, що ця книга на десятки років…». А ось відгук нашої землячки у Вайбері, вчительки Ніни Іванівни з роду Масовців с. Рокитне, яка нині проживає у прифронтовій зоні на Донбасі: «Нещодавно прочитала вашу книгу «На межиріччі Льви та Ствиги» і хочу висловити свої враження. Я наче води напилася з чистого джерела. Так цікаво і по-новому написано про нашу Рокитнівщину. А я зовсім не так сприймала історичне минуле рідної землі…».
Це для мене найголовніше, такі відгуки надихають мене, значить моя праця не була марною. Звичайно, що моє бачення історії рідного краю, можливо, не сприймається окремими земляками, це цілком природньо, але негативу поки що не почув.
– Як здійснювався сам процес написання книги? Які проблеми виникали в процесі історичного дослідження краю?
– Власне, можна відповісти, що цю книгу я писав 25 років, саме стільки років минуло з появи моєї першої статті у районці. У краєзнавстві особливо не розженешся, а ще, якщо збираєш інформацію з нуля. Я пишу орієнтовно лише дві, іноді три статті на рік, на більше не вистачає часу, і, до речі, краєзнавцем себе не вважаю, я простий аматор, але з досвідом. Вважаю, що краєзнавча журналістика взагалі один з найскладніших літературних жанрів, якщо до цього підходити професійно, оскільки вимагає великого підготовчого періоду та й хисту, щоб свої розвідки популярно довести до читачів. У першу чергу потрібно опрацювати літературні джерела, якщо вони є, поспілкуватися з очевидцями подій, при необхідності самому ознайомитися із досліджуваною територією, познімкувати тощо. Безпосередньо саму статтю я пишу не довго, максимум декілька днів, оскільки всю інформацію та структуру майбутньої публікації я вже «переварив у голові» ще на підготовчому періоді.
Полюбляю досліджувати міжвоєнний період в історії нашої землі, як найбільш невідомий, писати на тонесенькій межі географії з історією, етнографією, або накладати одну науку на іншу, моделювати розвідки на сучасність, так виходить цікавіше для читачів. У царині краєзнавства Рокитнівщина відстала від деяких районів Рівненщини на років 15-20. На це є ряд причин, проте не будемо сьогодні про це. Але останнім часом все частіше з’являються цікаві краєзнавчі розвідки рокитнівчанина Миколи Трубілка, історика з Сехів Руслана Лобура та кандидата історичних наук з Борового Олександра Дарованця. У минулому році вийшла з друку книга «Томашгород» за авторства О.В. Горпиніч та Г.І. Близнюк із досить несподіваною та цікавою інформацією, а не задовго до цього книга тієї ж Ганни Близнюк «Осницьк». Знаю, що й інші земляки мають змістовні напрацювання, але чомусь не хочуть ділитися ними. Патріотизм не передається з материнським молоком, він виховується. Ви погляньте, скільки є польських сайтів про Волинь та Полісся, де вони ностальгують за східними кресами, скільки там за державний кошт надруковано книг. Це означає лише одне, держава діє стратегічно, далекоглядно. А в нас взагалі немає ніякої стратегії, ми живемо просто сьогоднішнім днем.
– Якими першоджерелами користувалися під час написання книги?
– Нині стало набагато легше з пошуком першоджерел. Інтернет з оцифрованими документами та доступом до архівів завжди стане в нагоді. А ще, років 20 тому, доводилося їздити до Києва в бібліотеку ім. Вернадського, сканувати окремі книги, переглядати та ксерити матеріали Житомирського та Рівненського обласних архівів. Взагалі з першоджерелами було дуже складно, польські довоєнні архіви не збереглися, а рокитнівчани-українці не залишили після себе жодних письмових спогадів про життя у міжвоєнний період. Ніхто не розумів, яка відмінність між селом Рокитне та містечком, як будувалася гута, розбудовувалося Нове місто, чим займалися та як жили звичайні люди, що таке польські осади, Голокост, «Поліська Січ», якого року будівництва наші церкви і т. п. Матеріал до книги збирався по зернині. Я вам більше скажу, якби не спогади колишніх жителів містечка польської та єврейської національностей, основні віхи довоєнного життя на Рокитнівщині та в містечку зокрема, відтворити було б проблематично.
– У ході своєї історико-дослідницької роботи Ви багато спілкувались зі старожилами. Яка розповідь, розповіді Вам запам’ятались найбільше, є для Вас цінними?
– Так заведено, що найбільш пам’ятаєш те, що було вперше. Ось і в мене перша зустріч з краєзнавцем з с. Рокитне Іваном Вознюком, вже, на жаль, давно покійним, стала знаковою, після якої я вже остаточно загорівся пошуками. Це був дивовижний і цікавий співрозмовник, і, до речі, все, що він говорив, згодом вдалося документально підтвердити. Я ще й нині зберігаю нотатки тієї розмови на пожовклому папері. Так, для прикладу, він дитиною був свідком, як німці на мотоциклах вперше приїхали з Сарн до Рокитного, а місцевий фольксдойче Рецлав організував їх урочисту зустріч з хлібом і сіллю біля старої школи у с. Рокитне, яка розташована поряд церкви. Це було 15 липня 1941 року. Розповідав і про урочисту ходу січових стрільців отамана Бульби-Боровця разом з священниками та хоругвами через все містечко до Свято-Успенської церкви с. Рокитного. Це була небачена подія для мешканців, такого емоційного піднесення не було ніколи, адже це була перша українська влада на Поліссі. Пригадував, як люди зустрічали січовиків квітами та вигуками «Слава Україні!». Я спілкувався з багатьма людьми, але мушу визнати, що найбільш цікавими та змістовними були зустрічі з рокитнівчанками Інною Щедріною, Оленою Боровіковою, Антоном Козлом з Нетреби. Репортажі розмов із цими людьми є в моїй книзі.
– Хто був Вашою музою, підтримкою, першим читачем?
– Мушу визнати, що я свою музу ніколи не бачив, але уявляю її подібною до Лесиної Мавки. А живе вона, напевне, десь на старій розлогій соснині з вуликом-дуплянкою, або в якійсь заболоченій місцині, посеред смарагдового килиму мохів із жаринками журавлини. І поки що її чари на мене діють, не знаю як буде надалі. А якщо серйозно, то першим моїм читачем завжди є дружина. Ми разом читаємо, редагуємо, вносимо правки. Дочку Оксану, журналістку за фахом, я ніколи до цього не залучаю, адже вона весь час в роботі. Бути водночас координатором найбільшої книжкової виставки країни «Книжкового Арсеналу» і співзасновником та головним редактором порталу «Читомо» надзвичайно складно, відповідально, і я це розумію. Вона, до речі, частенько мене критикує: «Татку, ти не по-сучасному пишеш…». Я ж їй у свою чергу відповідаю приблизно так: «Мені що, лаятись чи використовувати сленгову лексику в краєзнавчих нарисах, як це нині роблять молоді літератори…».
– На Вашу думку, хто може стати краєзнавцем, і що для цього потрібно?
– Відповім коротко, краєзнавцем може стати будь-яка людина, незалежно від професії, з відповідним багажем знань та елементарним хистом до пера, яка любить свою землю, можливо, трішки більше, ніж оточуючі, та має здатність до подвижництва. Ти розумієш, що ця діяльність займає багато твого часу, ти на цьому не заробиш ніяких матеріальних благ, швидше навпаки, але якась внутрішня сила все ж таки спонукає тебе це робити.
– Які у Вас найближчі літературні, туристичні, життєві плани?
– Не хочеться загадувати наперед, життя непередбачувана штука, але Микола Трубілко, в одному з останніх номерів районки, дав мені наказ – видати другий том «поліської енциклопедії». Я дуже поважаю цю людину, тож наказ взяв під козирок і вже на святах почав працювати над 14 випуском краєзнавчої сторінки «Вічний поклик». Десь за місяць-півтора здам для публікації. На весну планую з юними туристами здійснити велоекспедицію до с. Нетреба, де моя давня знайома пані Єва Шеремет пообіцяла познайомити нас з деякими принадами околиць. Давно прагнемо відвідати закинутий хутір Гать біля с. Блажове, а в серпні здійснити подорож Прикарпаттям.
Будемо намагатися з дружиною все ж таки віднайти кошти і відкрити історико-етнографічний музей на базі Рокитнівського ліцею №3, всіляко сприяти будівництву Свято-Володимирської церкви. Маємо присадибну ділянку, де вирощуємо всього потрошку. Останніми роками захопився вирощуванням столових видів винограду. Культивую вже 15 сортів. А ще в нас на Здолбунівщині є старенькі батьки дружини, які, мабуть, забули скільки їм років, а їм вже під 90, оскільки ще дуже прагнуть бути господарями. Тримають корову та свиней, тож мусимо і там натрудити руки, тож вільного часу в нас практично не буває.
– Що побажаєте нашим читачам?
– Користуючись нагодою, хочу подякувати всім землякам, які придбали нашу книгу, це для нас з Олександром Дежнюком є дуже важливо, оскільки маємо плани й на майбутнє. Перебуваючи нині у селищній бібліотеці, серед книг, як не побажати читачам цікавого читання. Зрозумійте, особливо молодь, що на перегляданні тік-токів, інстаграм, «зомбоящиків» ви далеко не заїдете. Тільки читання книг тренує мозок, вчить аналізувати, синтезувати інформацію, розрізняти правду від фейків, робити правильний вибір, розвиває креативність та нестандартне мислення. Все це загалом, надає людині більше можливостей для успішного життя, яке у цивілізованому світі далеко не співвідноситься з надмірним матеріальним багатством. До речі, наша книга у двох примірниках вже є у селищній бібліотеці, приходьте, читайте!
Мені здається, що цей рік буде доволі складним і визначальним. Тож бережіть Україну! Ніколи її не кляніть, адже вона вам нічого не винна, це ми перед нею в боргу, що не так її плекаємо і зміцнюємо, як це необхідно робити. Ми – країна вільних людей, тож цінуйте свободу, щоб знову не потрапити у стійло, де нашу історію за нас будуть писати інші народи.
Зичу всім у Новому році миру, поборення ковідної чуми, родинного затишку, добробуту, щастя та міцного здоров’я. Все буде добре!
Розмову записала Лідія Ражик.
PS. Всім, хто має бажання придбати книгу, звертайтеся до автора або в магазин «Майстер».
Сторінками історії
Оглядаючись у минуле
Отримавши позитивні відгуки читачів, продовжуємо у новому році огляд матеріалів «районки», які публікувалися на сторінках видання 50 років тому. Гортаючи потемнілі від часу сторінки підшивки газети «Шлях до комунізму» (нашої попередниці) за 1972 рік, які віддають специфічним запахом залежаного паперу, ніби ковтаєш ауру того часу, поринаєш в події піввікової давності, які стали історією.
У руках перший (новорічний) номер газети від 1 січня 1972 року. Нічим від інших не відрізняється, хіба що перша та четверта сторінки віддруковані у блідуватому зеленому кольорі. Жодних привітань від керівництва району, керівників підприємств та організацій. На першій сторінці агітаційне кліше з написом «50 років СРСР», передовиця письменника Олекси Новицького «Привіт тобі, сімдесят другий!», мажорна стаття РАТАУ з красномовним заголовком «Промисловість України достроково виконала план 1971 року». Є на цій сторінці і місцевий матеріал під авторством начальника станції Томашгород С. Шемейка під не менш красномовним заголовком «Працюватимемо ще краще», у якому розповідається про трудові здобутки томашгородських залізничників. Завершується вона таким абзацом: «Звичайно, успіх цей належить майстрам своєї справи, передовим змінам Трохима Івановича Андріяшина і Олександра Олександровича Крупенка, які своєчасно інформують про підхід на станцію порожніх вагонів і скорочують їх простій. Відмінно несуть трудову вахту п’ятирічки і Марія Йосипівна Суханова, Андрій Кирилович Шнайдер, Іван Якимович Тимощук, Іван Матвійович Квиндич та інші». Шкода, що немає фото цих достойних людей.
Друга та третя сторінки цього номера насичені матеріалами на різноманітну тематику з життя району. Другу сторінку прикрашає фото бійців, як тоді казали, ідеологічного фронту, на якому зображені з періодикою в руках агітатори, які проводять пропагандистську роботу серед трудівників колгоспу «40 років Жовтня» Роза Іванівна Паращан та Ганна Калениківна Пилипчук (Фото 1). На четвертій сторінці новорічні усмішки та розклад телепередач лише однієї доступної для тодішнього глядача програми.
У наступному номері від 4 січня вже публікується велике, на пів чільної сторінки новорічне поздоровлення центрального комітету КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради міністрів СРСР радянському народові і публікується виступ товариша М. В. Підгорного по телебаченню і радіо. Тут же і великий портрет автора в піджаку з Зіркою Героя Соціалістичної праці. 2,3 та 4 сторінки даного номера розповідають про буденне життя рокитнівчан і нічим оригінальним не відрізняються.
Цікавим є середній розворот номера газети від 6 січня. Звичайно ж, жодного слова про Різдво Христове – часи були богоборчі. Так от, на цьому розвороті під масивною шапкою «Йшли народні месники у бій» серія матеріалів відповідної тематики під заголовками «Комісар», «Повінь гніву народного», «По тилах ворога», «Ешелон підірвано», «Остання диверсія». У цих матеріалах розповідається про звитягу партизанів, які в тилу фронту вели жорстоку боротьбу з німецькими окупантами. Зміст більшості публікацій стосується подій, які відбувалися на території Рокитнівського району, зокрема і про партизан-земляків (Фото 2).
Саме цей день, 6 січня, вважається днем визволення Рокитнівщини від гітлерівських загарбників. Проте ніде жодним словом у згаданих матеріалах ця дата не фігурує. Відзначення цієї події до нас прийшло чомусь аж через сім десятиліть.
Тема партизанського підпілля продовжується і на першій сторінці наступного номера від 8 січня. На першій сторінці велика стаття під назвою «Зліт партизанів і підпільників Рокитнівщини», у якій є наступний абзац: «Вулиці і будинки селища святково оформлені. На транспарантах і плакатах можна прочитати: «Слава героїчному радянському народові!», «Місто Рокитне палко вітає ветеранів партизанського руху», «Слава народним месникам – учасникам партизанського руху і підпільної боротьби».
Перед присутніми на зльоті виступили зі спогадами про участь трудящих району в боротьбі проти окупантів колишні партизани, командир диверсійної групи партизанського загону ім. Дзержинського А. Г. Гречко, партизан І .П. Невойт, командир диверсійної групи, Герой Радянського Союзу М. С. Орлов, перший секретар райкому комсомолу О. М. Василенко та інші». Шкода, що немає жодної ілюстрації цієї події.
Зате поруч є гарне фото молодої доярки, що супроводжується таким текстом: «Тваринники колгоспу «Ленінським шляхом» успішно несуть трудову вахту на честь 50-річчя створення СРСР. Вони виробили в 1971 році 5850 центнерів молока. Доярка Єфросинія Яківна Богданець надоїла від кожної корови по 2148 літрів молока. В цьому році вона зобов’язалася надоїти по 3000 літрів молока від 15 закріплених за нею корів» (Фото 3).
На фоні бравурних матеріалів про успіхи трудівників Рокитнівщини у номері від 13 січня виділяється критична стаття голови комітету районного народного контролю В. Васильєва під заголовком «На фермах панує безгосподарність». Ось як вона починається: «Радгосп «Кам’янський» тривалий час відстає по виробництву і реалізації тваринницької продукції. Торік річний план реалізації м’яса було виконано лише на 56 процентів. Державі не додано 244 центнери м’яса, все ще низькі надої молока». Далі йде широкий аналіз причин такого явища, а винними, як завжди у ті часи, виявилися завідувач ферми та зоотехнік господарства, прізвищ яких з етичних міркувань називати не будемо.
У випуску газети за 15 січня цікава новинка союзного масштабу (Фотохроніка ТАРС). На фото зображено мрію автомобіліста того часу з таким текстом: «Москва. На Волзькому автозаводі виготовлено новий автомобіль ВАЗ-2102. Він має більш об’ємний кузов удосконаленої конструкції, ніж у звичайної моделі, місткий багажник. На фото: «Жигулі – Універсал» на Красній площі» (Фото 4).
Дуже змістовною і цікавою є тематична сторінка «Рокита» у цьому номері. Тут і поезія, і проза на вічні теми кохання. Цікаво, що всі вони місцевих рокитнівських авторів. Окрасою цієї сторінки є фото юної рокитнівчанки авторства Ф. Пахнюка «Снігуронька». На жаль, знову без будь-яких координат, імені та прізвища. Тому ще раз просимо допомоги наших читачів. Хто упізнає в ній знайому чи рідну людину, повідомте редакцію і ми поділимось вашою інформацією з усіма (Фото 5).
Інформативною й аналітичною є перша сторінка номера від 25 січня. Тут підводяться підсумки змагання районів за 1971 рік в галузі сільського господарства між Рокитнівським, Володимирецьким та Зарічненським районами. Хоча це було і пів століття тому, приємно відзначити, що наш район виглядав достойно. Лише з виробництва овочів наші земляки відстали від конкурентів, з решти шести показників (зернові, картопля, льоноволокно, молоко, м’ясо, яйця) рокитнівчани або на рівні сусідів, або переважають їх у показниках. Загальна цифра по всіх номінаціях у відсотках становить: Рокитне – 102,7%, Володимирець – 67,6, Зарічне – 97,5.
А прикрашає цю сторінку і номер газети загалом групове фото молодих чоловіків з такою текстівкою: «Механізатори колгоспу імені Дзержинського добре попрацювали в минулому році. Вони успішно справилися з польовими роботами, виробивши на умовний трактор 1000 – 1308 гектарів умовної оранки і зайняли перше місце в районі. Нині механізатори колгоспу успішно готуються до весняних польових робіт: ремонтують причіпний інвентар, трактори.
На фото: кращі механізатори колгоспу (зліва направо) Іван Орестович Довгаль, Фадей Пилипович Ничипорчук та Іван Вікторович Єремейчук. Фото Ф. Пахнюка» (Фото 6).
Ось про таке писала газета «Шлях до комунізму» в січні-місяці далекого 1972 року.
Степан ТЕРЕЩУК.
Сторінками історії
Оглядаючись у минуле
Грудень. Початок зими 1971 року. Яким він був п’ятдесят років тому? Теплим, морозним, вітряним чи сніжним? У ті часи ставлення до погоди, якою частувала зимонька-зима, було філософським – у природи немає поганої погоди. Це вже сьогодні прогнози погоди нагадують зведення з театру бойових дій – штормові попередження, урагани, циклони та інші катаклізми, а 70-80-і під ніжну мелодію пісні «Манчестер і Ліверпуль» спокійний і милозвучний голос диктора повідомляв прогноз по всьому «нерушимому», який так само спокійно і вдячно сприймався тодішнім телеглядачем.
Відтак, про погоду п’ятдесятилітньої давності у районній газеті «Шлях до комунізму» жодного слова, а які події відбувалися на Рокитнівщині пів віку тому і як їх висвітлювали місцеві журналісти на сторінках районного видання спробуємо коротко розказати нинішнім читачам районки.
Отже, номер газети 142 від 2 грудня 1971 року. На першій сторінці видання передова стаття «Льонарі району виконали річний план» під авторством директора «Заготзбутльон» П. Тимощука. Завершується вона таким бравурним абзацом: «30 листопада льонарі району виконали річний план продажу волокна державі на 101,1 процента. Державі продано 4500 центнерів волокна при плані 4450 центнерів. Продаж льоноволокна триває». Поруч добірка інформацій про успіхи трудівників сільського господарства району, в одній з них розповідь голови колгоспу «Іскра» О. Бурлака «Приведемо в дію резерви» про високу комуністичну свідомість працівників цього господарства, котрі «одностайно схвалюють зовнішньополітичну і економічну політику Комуністичної партії і Радянського уряду. У відповідь на турботу партії хлібороби і тваринники господарства беруть підвищені соціалістичні зобов’язання, щоб у другому році дев’ятої п’ятирічки порадувати нашу Батьківщину новими трудовими перемогами. Для цього приведено в дію резерви, можливості».
На третій сторінці цього номера матеріали про шкідливість релігії, успіхи працівників культури району. Прикрашає сторінку великий знімок фотокореспондента Ф. Пахнюка з наступним текстом: «На високому ідейному рівні проходять політзаняття в комсомольській організації побут комбінату, де пропагандистом Олексій Іванович Тарасюк. Він завжди старанно готується до заняття, використовуючи місцеві матеріали. Слухачі задоволені, бо заняття не проходять марно, а після кожного заняття слухач збагачує свої знання». (фото 1).
Наступний номер від 4 грудня практично повністю присвячений Дню Конституції СРСР. Заголовки матеріалів відповідні: «Справді всенародна», «Наше народовладдя», «Право на здійснення мрії», «Оновлене село», «Я потрібен людям». Як ілюстрація до цих матеріалів, знімок на другій сторінці Ф. Пахнюка, який супроводжує такий текст: «Велику увагу приділяє уряд вихованню підростаючого покоління. В селі Нетреба побудовано нову школу з кабінетами та класними кімнатами, де навчаються 154 дітей-учнів колгоспників» (фото 2).
Перша сторінка номера від 7 грудня не тільки розповідає про успіхи працівників сільського господарства району, на ній публікується добірка матеріалів ТАРС–РАТАУ на союзну та зарубіжну тематику: «Відвідання Л. І. Брежнєвим Брестської фортеці-Героя», «У Варшаву на з’їзд ПОРП», «У польських друзів», «Прибуття О. М. Косигіна в Осло». Весь середній розворот номера під шапкою «На вахті трудовій радгосп «Біловізький» повністю присвячений трудовим звитягам працівників цього господарства з чотирма красномовними фотографіями, одна з яких є груповим портретом з таким текстом: «Льонарі радгоспу «Біловізький» виробили і продали державі 229 центнерів волокна – це більше півтора плану. На фото: члени ланки Орини Яківни Васильчук (зліва направо) Лідія Григорівна Сулима, Ольга Титівна Герасимчук та Єва Яківна Шегера» (фото 3).
Провідною темою випуску «районки» від 11 грудня є Пленум Центрального Комітету Комуністичної Партії України, сесія Верховної Ради Української РСР, їх «історичні» рішення на шляху будівництва комунізму в СРСР. І звичайно ж, трудові рапорти робітників і селян до їх «епохальних» рішень. На другій сторінці цього номера поміщено портрет робітника, який супроводжує наступний текст: «Успішно несуть трудову вахту дев’ятої п’ятирічки робітники Клесівського кар’єроуправління. Вони за 9 місяців цього року справилися з річним завданням по виробництву щебеню і нині працюють в рахунок 1972 року. Машиніст екскаватора Кирило Сергійович Зеленовський, працюючи в рахунок наступного року на завантаженні каменю в автомашини, значно перевиконує свої виробничі завдання» (фото 4).
Третя сторінка номера тематична – «Листи наших читачів». Листів багато, всі вони на різну тематику життя району. Привертає увагу світлина з таким супроводом: «Нещодавно в Рокитному вступила в дію машинно-лічильна станція, яка опрацьовує бухгалтерські і фінансові документи колгоспів і підприємств району. На фото: старший оператор бухгалтерської машини «Аскота-117» Тамара Юхимівна Сич та старший інженер-проектувальник Ольга Михайлівна Горблюк» (фото 5).
Номер від 14 грудня належить трудовим здобуткам трудівників сільського господарства.. Під красномовною шапкою «П’ятирічку – за 4 роки» розповіді про виконання соціалістичних зобов’язань першого року дев’ятої п’ятирічки трудівниками колгоспу «Ленінським шляхом». Тут про успіхи в цифрах та відсотках тваринників, механізаторів, льонарів, картоплярів господарства. На першій сторінці груповий портрет доярок з наступною текстівкою: «Добре попрацювали тваринники колгоспу «Ленінським шляхом» в цьому році. Вони вже виконали завдання по надоях та продажу молока державі. Анастасія Поштар надоїла 3100 літрів молока від кожної корови. На фото: передові доярки колгоспу (зліва направо) Марія Хомівна Ничипорчук, Анастасія Іванівна Поштар та Євгенія Яківна Богданець» (фото 6).
Насиченим різноманітною інформацією, як місцевою, так і ТАРС – РАТАУ, вийшов номер від 16 грудня. Проте майже вся вона має пропагандистсько-ідеологічний характер і дуже важко сприймається читачем. Привертає увагу хіба що великий фотознімок на другій сторінці, хоча він теж з ідеологічним підтекстом – у матеріалі «З творчим пошуком» громадський кореспондент В Шепетуха розповідає про роботу пропагандиста Л. В. Шаповала в гуртку з вивчення наукового комунізму в Рокитнівській СШ №1. Ідеологічну тематику цього номера розбавляє на останній сторінці фото Ф. Пахнюка, з таким текстом: «Піонери і школярі Рокитнівської СШ №1 беруть активну участь в гуртках художньої самодіяльності та технічної творчості районного будинку піонерів. Для дівчаток найулюбленішим є танцювальний гурток. На фото: учасники танцювального гуртка на репетиції» (фото 7).
У номері від 25 грудня головними героями є працівники промисловості району. Тут про успіхи трудівників склозаводу, Остківського та Рокитнівського лісгоспзагів, щебеневих підприємств, районної кіномережі. На першій сторінці під клішованою рубрикою «Трудящі Рокитнівщини на вахті трудовій» інструктор РК КП України М. Настік у статті «Промисловість району виконала річний план» підсумовує хорошу роботу підприємств району протягом року. Гарне враження справляє третя сторінка цього номера. Вона тематична та актуальна і в наші часи – «На захист рідної природи». Заголовки матеріалів відповідні – «За чистоту лісу», «Збільшується фауна», «Берегти народне багатство». Сторінку прикрашає гарний поліський краєвид.
Дещо дивним з нинішньої точки зору є завершальний номер місяця і року від 30 грудня. Звичайний буденний випуск, який нічим не відрізняється від попередніх – ніяких вітань, побажань та здравиць. Хіба що, на третій сторінці детально розписані соціалістичні зобов’язання працівників сільського господарства Рокитнівського району на 1972 рік.
Ось таким було життя Рокитнівщини на сторінках районної газети у завершальному місяці і 1971 році в цілому.
Степан ТЕРЕЩУК.
Сторінками історії
Оглядаючись у минуле
Надворі місяць з романтичною назвою – листопад. Як же вона відповідає суті цієї прекрасної пори! Та за радянської доби він мав ще й особливе політичне значення. 7-8 листопада відзначалися роковини так званої Великої Жовтневої Соціалістичної революції – святая святих та ідеологічного фундаменту тодішнього державного устрою. До цієї дати всі організації і підприємства готували свої трудові дарунки черговій річниці революції та звітували про виконання річного плану. А 7-го листопада відбувалися багатотисячні святкові демонстрації вулицями всіх міст і містечок колишнього «нерушимого». Для більшої масовості практикувалася у цей день видача авансів та зарплат на окремих підприємствах. Після демонстрації, як правило, спостерігалися величезні черги біля торгових точок, де реалізувалося спиртне. Закладів культурного відпочинку у ті часи було небагато, тож «святкування» продовжувалося здебільшого у парках, скверах, найближчих лісопосадках та інших місцях. Люди собі могли дозволити це, адже польові роботи закінчилися, гриби і ягоди теж, тож був час і для певного розслаблення. Особливо цього свята очікувала дітвора, адже 7-го листопада всім школярам вручали солодкі подарунки. Отаким був цей місяць для радянських людей. Яким його бачили журналісти Рокитнівської районної газети «Шлях до комунізму» п’ятдесят років тому, спробуємо розказати у черговому огляді матеріалів району.
Отже. У номері від 2 листопада, звичайно ж, більшість матеріалів присвячено черговій даті «епохальної події» – 54-ій річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції. Ось їх заголовки: «Маяки п’ятирічки», «Трудова перемога біловізьких льонарів», «На них рівняйте крок», «Попереду остківчани», «Завжди попереду», «Раніше строку», «В рахунок наступної п’ятирічки». Всі вони сповнені політичного пафосу та нудної патетики, а тому нецікаві. Але не тільки революцією єдиною. Третя сторінка випуску тематична – «Патріот Батьківщини». Вона насичена змістовними матеріалами, хоча теж не без політики. У статті «Екскурсія в легендарну фортецю» є такий красномовний абзац: «Учні нашої школи давно мріяли про поїздку в героїчну Брестську фортецю. Десятикласники з великим захопленням вивчили тему: «Перший період Великої Вітчизняної війни», героїчну сторінку якої вписали і захисники Бреста. Учні 9-10 класів добре працювали на збиранні врожаю в радгоспі «Березівський». За відмінну працю керівництво виділило їм транспорт та відповідну суму для поїздки в легендарну фортецю». Та провідним матеріалом сторінки є розповідь про строкову службу нашого земляка, мешканця села Купеля командира відділення сержанта Романа Перев’язка. Ось рядки з цієї розповіді: «Його відділення є одним з кращих у підрозділі. Заслуга в цьому Романа Перев’язка. Велику виховну роботу серед воїнів проводить він як секретар комсомольської організації, заступник секретаря комітету комсомолу. Взяті соціалістичні зобов’язання на честь свята – Дня народження ленінського комсомолу – воїни підрозділу виконали. В цьому немала заслуга Романа Перев’язка». Тут же і фото бравого сержанта в парадному кітелі зі знаками солдатської доблесті (фото 1).
У наступному номері від 4 листопада теж в пріоритеті передсвяткова тематика. Винятком хіба що є фотознімок молодих жінок з наступною текстівкою: «Робітники Рокитнівського харчокомбінату борються за високу якість продукції. Вони роблять все можливе, щоб продукція, яку вони випускають, була відмінної якості. На фото: (зліва направо) майстер Г. А. Шевчук, зав. лабораторією Л. О. Сиркизовська та зав. пекарнею Г. І. Білець визначають якість хлібобулочних виробів» (фото 2).
Номер від 7-го листопада, зрозуміло, святковий. Тут і звернення до земляків передовиків промислового та сільськогосподарського виробництва Рокитнівського району, які за 9 місяців цього року виконали плани і соціалістичні зобов’язання першого року дев’ятої п’ятирічки, і розповіді про правофлангових соцзмагання, і про передові колективи, і трудові рапорти. Ось такий рапорт склозаводчан: «Не знижують темпів у виробництві надпланової продукції працівники Рокитнівського склозаводу. Вагомий дарунок Жовтню підготували склороби, додатково виробивши до дев’ятимісячного завдання 4 мільйони пляшок. Завод завершив поставку продукції споживачам, реалізувавши її на 44 тисячі карбованців більше плану.
Першість у переджовтневому соціалістичному змаганні зайняла зміна Надії Данилівни Сушинської, яка виготовила додатково до плану 967 тисяч пляшок».
Випуск газети від 11 листопада присвячений урочистостям у районі, що відбулися з нагоди святкування 54-ої річниці Жовтневої революції, зокрема, великий фотозвіт про демонстрацію вулицями містечка, який поміщено на 1-ій та 2-ій сторінках. Пропонуємо вашій увазі фото колони колективу сільгосптехніки на марші (фото 3). Коментувати їх немає потреби.
Про гарну подію у районі розповідається у номері від 18 листопада, а саме – відкриття садочка-ясел у селі Остки. Цій події присвячений великий фоторепортаж кореспондента газети Василя Макарова (Односума), який завершується такими словами: «Що ж, хай щасливими і здоровими ростуть діти лісівників у цьому світлому, прекрасному будинку, хай завжди будуть спокійними серця матерів і батьків, впевнених, що їх діти будуть доглянутими, радісними» (фото 4).
Про значущу подію у районі розповідається у випуску від 23 листопада. 16 числа згаданого місяця біля села Карпилівка на Карпилівській осушувальній системі відбулося урочисте відкриття монумента на честь підкорювачів поліської цілини. Це урочище більшість рокитнівчан знають під назвою Біля Плуга. Дуже представницькою і масштабною була ця подія, висвітленню якої присвячено практично весь номер за винятком четвертої сторінки. А починається вона з першої сторінки великим фото імпровізованої президії з керівниками району та області і таким текстом до нього: «Нещодавно на околиці села Карпилівка відбулося відкриття монументу на честь меліораторів – підкорювачів поліської цілини. Біля монументу відбувся урочистий мітинг, в якому взяли участь хлібороби колгоспів району, меліоратори ПМК-180, керівники обласних та республіканських водогосподарських організацій, члени бюро Рокитнівського райкому партії, перший секретар Ровенського обкому КП України І. О. Мозговий. Фоторепортаж про відкриття монументу читайте в сьогоднішньому номері газети». На другій та третій сторінках газети бачимо цю подію в розгорнутому вигляді. Були тут і виступи високих керівників, і коровай на вишитому рушнику, і перерізання стрічки, і великий концерт – все в дусі найкращих традицій тодішнього та й нинішнього часу. Дев’ять знімків досить високої якості свідчать про грандіозні масштаби події. Пропонуємо вашій увазі один з них (фото 5).
Черговий номер від 25 листопада присвячений партійному життю у районі, Україні та СРСР в цілому. У матеріалах розповідається про Пленум Центрального Комітету КПРС, який відбувся 23 листопада. Повністю друкується його постанова, тлумачиться його «історичне» значення і так далі. Прикрашає загалом нудний номер гарне фото дівчат на третій сторінці з таким текстом: «В Рокитнівському медичному училищі навчається 258 учнів, які набувають спеціальності фельдшерів та медсестер. На фото: відмінники навчання Валентина Шамрик, Галина Ковальчук та Галина Кашик (справа наліво) на практичних заняттях з біології» (фото 6).
І наостанок про дещо несподіване і приємне. Пам’ятаєте, у минулому випуску ми просили читачів упізнати нашу чарівну землячку на тематичній сторінці «Полісянка», під фото якої не значилося ні її адреси, ні ініціалів. І що ви думаєте, спрацювало! До редакції завітала наша читачка Галина Володимирівна Єремейчук і повідомила, що на світлині зображена мешканка села Нетреба Єва Антонівна Шеремет. Ми зв’язалися з нею по телефону і поспілкувалися. Вона підтвердила, що на фото саме вона і розповіла, як було зроблено знімок. Виявляється, Єва Антонівна жива-здорова і лише недавно припинила трудову діяльність, пропрацювавши кілька десятиліть завідувачкою Нетребської сільської бібліотеки. Ось так несподівано ми подарували цій достойній людині кілька хвилин шаленої ностальгії за прекрасними часами її юності і дівочих мрій. Сподіваємося, що такі приємні миттєвості і надалі будуть супроводжувати нашу роботу і ми матимемо цікавий зворотній зв’язок з читачами.
Степан ТЕРЕЩУК.
Сторінками історії
А на хаті – серп і молот,
а у хаті – смерть і голод...
Голодомор в Україні 1932-1933 років – геноцид української нації, скоєний керівництвом Радянського Союзу на чолі з Йосифом Сталіним, шляхом штучно створеного масового голоду з метою знищення українців, остаточної ліквідації українського спротиву режиму та намагань українців збудувати самостійну, незалежну від Москви Українську Державу.
Визначення злочину геноциду в міжнародному праві було дане у статті ІІ Конвенції 1948 року про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього. Термін «геноцид» запровадив науковець єврейського походження Рафал Лемкін. Він був першим фахівцем в галузі міжнародного права, хто визначив злочини сталінського комуністичного режиму проти українців як геноцид та проаналізував геноцид в Україні в контексті міжнародного права.
Геноцид визначається як дії, що чиняться з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку шляхом вбивства членів такої групи, заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи, навмисного створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на цілковите або часткове фізичне винищення її, запровадження заходів, розрахованих на запобігання народженню дітей у середовищі такої групи, насильна передача дітей з однієї групи людей в іншу.
Голодомор в Україні 1932-1933 років не був випадковим явищем природного чи соціального походження, як це стверджували спочатку радянські, а згодом проросійські історики. «Смерть через голод» стала наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом. Він став покаранням українців за їхній спротив колективізації сільського господарства і небажання перебувати під владою Росії. Це покарання здійснювалося шляхом знищення української культури, мови, традицій. Шляхом штучно організованого голоду радянська влада намагалася вирішити так звану «українську проблему» за наказом Сталіна.
За даними істориків, на початку 30-х років ХХ-го століття основним центром опору більшовицькій політиці колективізації та форсованої індустріалізації було українське село. В Україні сталося понад 4 тис. масових протестних виступів за участю близько 1,2 млн. чоловік. З колгоспів вийшли 41 200 селянських господарств, близько 500 сільських рад відмовлялися приймати нереальні плани хлібозаготівель.
Сталін боявся втратити Україну як ресурс, без якого побудова могутньої індустріальної імперії, здатної завоювати світ, залишалася б тільки мрією.
Не бажаючи втрачати Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, що був замаскований під плани здачі хліба державі. Йшлося про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших продуктів харчування та майна в якості штрафів за невиконання плану здачі хліба. Перетворивши Україну на територію масового голоду, режим перекрив всі шляхи до порятунку. Відбулася ізоляція голодуючих. З цією метою був застосований режим «чорних дошок» і заборона голодуючим виїжджати за межі України. Колгоспи і села, занесені на «чорні дошки», оточувалися загонами міліції та радянських спецслужб. Звідти вивозили усі запаси їжі. Заборонялася торгівля та ввезення будь-яких товарів. 22,4 мільйона людей було фізично заблоковано в межах території Голодомору.
Ще однією складовою геноциду було свідоме блокування інформації про голод. У січні 1933 року радянська влада зробила заяву про відсутність голоду в країні. Сталінський режим відмовився від зовнішньої допомоги.
Голодомор 1932-1933 років охопив період з квітня 1932 року по листопад 1933 року. За ці 17 місяців було вбито понад 7 мільйонів людей в Україні і 3 мільйони українців поза її межами, в регіонах, що історично були заселені українцями: Кубань, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та Казахстан. Пік Голодомору припав на весну 1933 року. В Україні від голоду щохвилини вмирало 17 людей, 1400 – щогодини, понад 30 тисяч – щодня... Питання кількості людських втрат України від Голодомору досі залишається відкритим.
Реальні цифри загиблих замовчувалися, що підтверджується наданим владою розпорядженням не реєструвати смерть дітей у віці до одного року. Українці у віці від 6 місяців до 17 років становили близько половини всіх жертв Голодомору. У зв'язку з цим, середня тривалість життя українців у 1933 році становила 7,3 року в чоловіків і 10,9 років у жінок. За всю історію людства подібних показників ніде не було зафіксовано.
За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, голод 1932-1933 років виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення населення України, якою скористався тоталітарний комуністичний режим.
Тобто Голодомор в Україні став соціально-гуманітарною катастрофою глобального масштабу.
Наслідком злочину геноциду, окрім фізичного вбивства мільйонів людей, стало руйнування традиційного українського устрою життя. Голод став зброєю масового біологічного знищення українців, на довгі десятиліття порушив генетичний фонд народу, призвів до морально-психологічних змін у свідомості українців. Традиційна культура та народні звичаї зазнали деформації. Голодомор повністю змінив звичний порядок господарювання на селі. На десятки років українські селяни були зведені до становища безправних колгоспників, позбавлених паспортів та пенсій.
Психологічними наслідками Голодомору стали почуття вини та сорому. Люди відчували провину за те, що не змогли врятувати рідних, сором за аморальні вчинки, які чинилися задля виживання.
Із послабленням комуністичного контролю над суспільним життям, у другій половині 1980-х років відновлюється пам'ять про Голодомор. З 1993 року в Україні на державному рівні відбувається вшанування безневинних жертв Голодомору. У листопаді 2008-го в Києві було споруджено Національний меморіал жертв Голодомору. Загалом в Україні встановлено понад 7.100 меморіалів, пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених жертвам Голодомору.
Пам'ять про Голодомор стала невід’ємною частиною національної пам’яті українського народу. Щороку в четверту суботу листопада українці запалюють свічки як символ пам’яті про вбитих голодом.
У 1985-88 роках комісія Конгресу США досліджувала голод в Україні. У своїх висновках вона наголосила, що «Йосиф Сталін та його оточення вчинили акт геноциду проти українського народу в 1932-33 роках». Висновки комісії відкрили шлях до міжнародного визнання Голодомору геноцидом. У наступні роки Голодомор, як злочин геноциду, у своїх актах засудили парламенти Естонії, Австралії, Канади, Угорщини, Литви, Грузії, Польщі, Перу, Парагваю, Еквадору, Колумбії, Мексики, Латвії, Португалії, США. Також у низці країн світу рішення про засудження злочину геноциду ухвалювалися на регіональних та муніципальних рівнях.
Важливим елементом визнання Голодомору в Україні 1932-1933 років геноцидом українського народу на міжнародному рівні є визнання його в рамках таких міжнародних організацій як Рада Європи, Європарламент, ОБСЄ, Рада з прав людини ООН, ООН тощо.
Для українців міжнародне визнання Голодомору є свідченням встановлення історичної справедливості щодо оцінки злочину проти людяності, скоєного стосовно українського народу, та демонстрацією засудження дій тоталітарного режиму, який знищив в Україні мільйони людей та мав на меті підірвати національний дух українства.
За матеріалами Інтернет-сайтів.
Ікона
Старенька, сива, згорблена бабуся сидить на призьбі в сонячній імлі,
Я пильно її в очі подивлюся, які вони глибокі та сумні.
Що думає вона у цю хвилину, чому по жилах тихо стигне кров…
А може, згадує ту гіркую годину, коли землею йшов Голодомор.
Вона, тендітна дівчинка-стеблинка, не може зрозуміти що і як,
Чому порожня на столі тарілка, а в мами тільки сльози на очах…
Була зима… Холодна піч і хата, запалений каганчик у кутку,
Пошкрябана ножем хлібна лопата і мерзле гарбузиння у мішку.
А навесні, як виросла травичка, було лиш чути гомін дітвори
І дуже смачна черства паляничка з полови, тирси, бруньок і кори.
Одного дня покликали до хати, усі ходили чорні і сумні,
А на столі лежали брат і тато, а мухи все сідали на вікні.
Дали у руки гілку із вербички, сказали – «мух сиди і відганяй»,
Тепер лишилась ти одна, сестричко, як виживеш, цей жах запам’ятай.
А далі літо! Радість! Є що їсти! Трава, коріння, ягоди, гриби…
А як хотілося шматочок хліба, якби хто дав. Якби, якби, якби…
На осінь дядько привели корову, бо вже не мали сили доглядать,
Ми з радості кричали: «Слава Богу!» – і стали помаленьку виживать.
І вижила та дівчинка-стеблинка, а мами вже давним-давно нема
І повна на столі завжди тарілка, та згадується та страшна зима…
Подам окрайчик паски їй в долоні, тихенько прошепчу: «Христос Воскрес»,
Вона подивиться на мене, мов з ікони, й засяють очі радістю небес!
Lileya.
Сторінками історії
100 років боротьби
Наша історія перенасичена трагічними сторінками. Російсько-українська війна йде сьогодні, була вона і 100 років тому, коли загарбницькі більшовицькі війська вдерлися на нашу територію, вбиваючи людей, забираючи майно, плюндруючи усе українське… Проте, наш народ був і залишається нацією сильних духом, мужніх, непереможних людей. Скількох патріотів було закатовано в застінках НКВД, скільки полягло під Крутами, понад 300 українських воїнів-повстанців розстріляли російські окупанти біля села Базар на Житомирщині у листопаді 1921 року під час Другого Зимового походу Армії Української Народної Республіки – останньої спроби збройним шляхом повернути втрачену державність. Бажаного тоді досягнути не вдалося, але герої Базару назавжди стали прикладом незламності українського духу.
На ювілейні роковини трагедії у село Базар приїхали кілька сотень людей. Урочистий захід на Меморіалі пам'яті Героїв Базару відбувся 20-21 листопада та зібрав державних і політичних діячів, громадських лідерів, представників Інституту Національної пам’яті, військових та національно-патріотичні формування, духовенство і громадськість. У меморіальних заходах взяли участь і рокитнівчани, які вшанували пам’ять закатованих воїнів.
Під час мітингу-реквієму відвагу і самопожертву учасників рейду вшанували молитвою, покладанням квітів та військовим салютом. Палкі промови патріотів, воїнів, героїв сучасної війни звучали на Меморіалі пам'яті Героїв Базару.
У суботу мистецьке вшанування виконали Тарас Компаніченко, Василь Лютий, Олена Кулик. Цього ж дня було продемонстровано військово-історичну реконструкцію боїв Армії УНР із Червоною армією, а також відбувся виїзний семінар, концерт-реквієм біля сільської школи.
Другий Зимовий похід Армії УНР або Листопадовий рейд – це партизансько-повстанська операція Армії УНР, організована у жовтні-грудні 1921 року, з метою підняти збройне повстання селян проти більшовицької влади та відновити українську державність. Тоді Українська повстанча армія здійснювала похід трьома групами – Подільською, Південною та Волинською. Але під час рейду більшовики захопили в полон і стратили частину Волинської групи. Це була перша масова позасудова розправа радянських каральних органів над українцями в часи революції. Могилою для вояків Армії УНР стала глибока яма, яку напередодні за чекістським наказом викопали місцеві селяни. Усього під Базаром був розстріляний 361 повстанець, і жоден з них не погодився перейти на службу до Червоної Армії. Так закінчився похід, який став заключним акордом Української революції 1917-1921 років.
Скільки наших героїв загинуло за Україну… Скільки сьогодні стоїть на Сході, захищаючи рідну землю… Що 100 років тому, що сьогодні український народ мріє бути вільним та незалежним. Феномен українців у тому, що ми, мирні, працелюбні люди, які понад усе люблять свою країну та готові заради неї віддати найдорожче – власне життя. І поки є серед нас такі герої – Україні бути!
Наталія ЛОЗЯН.
Фото автора.
Дати. Події
Вшанували тих, хто носить горде звання захисника Вітчизни!
Традиція відзначання Дня захисників і захисниць України на святу Покрову Божої Матері – 14 жовтня, міцно входить у наше життя. Каталізатором цього патріотичного явища стала збройна агресія з вторгненням на територію суверенної України Російської федерації.
Тож 14 жовтня, починаючи з 2014 року – свято тих, хто служить нині в рядах Збройних Сил України, тих, хто з честю виконав свій обов’язок перед Вітчизною, тих, хто тільки збирається поповнити ряди українського війська. Свято воістину всенародне, адже практично у кожній нашій сім’ї є свої хоробрі захисники. Воно продовжує легендарну славу нашого козацтва, цементує живу пам’ять про тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність України.
Тому й відзначалося масштабно в усіх містах і селах нашої України. Гарним і урочистим вдалося воно і у Рокитному. На площі біля адмінприміщення селищної ради напередодні свята, 13 жовтня, зібралося чимало земляків різних вікових категорій, представники Збройних Сил України, патріотичних організацій нашого краю, ветерани АТО/ООС, матері загиблих героїв в російсько-українській війні на сході України. Всіх учасників свята тепло привітав голова селищної ради Григорій Таргонський, у своєму виступі він відзначив його значущість та символізм, побажав захисникам та захисницям всіх земних гараздів, вручив достойним Почесні Грамоти за особисту мужність під час проходження служби, високе почуття обов’язку та з нагоди свята.
І звичайно ж, була художня частина свята, яка запам’ятається тим, що в її презентації взяли участь наші визнані мистецькі таланти і авторитети, які дарували прекрасні пісенні твори на патріотичну тематику, а також виконувалися запальні танці у виконанні вихованців Рокитнівської дитячої музичної школи, які винагороджувалися щирими аплодисментами всіх учасників події.
Як свідчить перегляд матеріалів у соціальних мережах, аналогічні заходи відбулися і в інших селах Рокитнівської ОТГ та громадах колишнього Рокитнівського району.
Леонід ІЩУК.
Фото автора
Святкування
За те добро, якого нас навчаєте, спасибі, дорогі учителі!
День вчителя, або День працівників освіти, – одне зі знакових свят, яке у нас широко відзначається. Адже стосується воно практично всіх, бо у житті кожного були вчителі, які сіяли у наші душі і серця розумне, добре, вічне, виховували нас гідними громадянами своєї країни, давали дорогу у майбутнє.
Урочисто, за оригінальним сценарієм було проведено свято вшанування вчителів навчальних закладів Рокитнівської селищної ради напередодні Дня працівника освіти у четвер, 30 вересня. У Рокитнівському будинку культури на 14-у годину зібралася вчительська еліта нашої громади. Звичайно, не вся, бо в умовах карантину доводилося зберігати соціально безпечну дистанцію між людьми, тож просторий глядацький зал був заповнений на половину своїх можливостей. Проте свято від цього не стало менш урочистим, щирим, душевним та хвилюючим. На його початку завідувач відділу освіти, молоді та спорту Микола Павлушенко, сердечно привітавши своїх колег у залі, вручив освітянам заслужені нагороди. За сумлінну та бездоганну педагогічну діяльність, високі досягнення у навчанні та вихованні учнівської молоді Грамоту Міністерства освіти і науки отримали Тетяна Суханова – вчитель біології Рокитнівського ліцею №1 та Ольга Брюховських – вчитель хімії цього ж навчального закладу.
За ініціативу та наполегливість, високий професіоналізм, сумлінне виконання службових обов’язків та вагомий особистий внесок у розвиток сфери освіти і науки України Подякою вищезгаданого Міністерства нагороджений Олег Крупеня – заступник директора з навчально-виховної роботи Масевицького ліцею.
За сумлінну працю високий професіоналізм, вагомий внесок у розвиток освіти Рівненщини та з нагоди Дня працівників освіти Почесними грамотами управління освіти і науки Рівненської ОДА відзначено Василя Бунька – директора Рокитнівського ліцею №1, Олену Кулакевич – директора комунальної установи «Рокитнівський інклюзивно-ресурсний центр», Марію Сидорчук – заступника директора з навчально-виховної роботи Залавської гімназії, Ірину Дудар – вчителя початкових класів Єльнівської гімназії, Наталію Лящук – вчителя біології, педагога-організатора Масевицького ліцею, Розалію Ражик – вихователя Рокитнівського закладу дошкільної освіти комбінованого типу «Струмочок», Галину Яцутик – вчителя початкових класів Томашгородської гімназії. Для них звучали музичні вітання у виконанні наших найкращих мистецьких талантів.
Оригінальність сценарію нинішнього відзначення працівників педагогічної ниви полягала ще й у тому, що, мабуть, вперше за всю історію святкування Дня учителя дуже сердечно, наче в родинному колі, вітали і дякували за багаторічну плідну працю керівникам навчальних закладів Рокитнівської селищної ради, які започатковували і формували традиції, чиї здібності професіоналізм були спрямовані на навчання і виховання дітей, згуртуванню очолюваних ними колективів та які пішли у нинішньому начальному році на заслужений відпочинок. Це Василь Степанча (Блажівський ліцей), Світлана Попок (Томашгородський ліцей №2), Василь Кукса (Карпилівський ліцей), Валентина Самойлюк (Кисорицький ліцей), Ніна Лопуга (Будівська гімназія), Валентина Гришковець (Остківський ліцей), Григорій Огієвич (Залавська гімназія). До цієї хвилюючої церемонії готувалися заздалегідь, кожного вищезгаданого керівника супроводжувала гарно продумана і майстерно змонтована відеопрезентація, в якій детально розповідалося про життєвий шлях на вчительській ниві кожного з них. А вітали, дякували та нагороджували Грамотами, цінними подарунками цих заслужених педагогів і підносили квіти голова селищної ради Григорій Таргонський та голова ради об’єднаної територіальної організації профспілки працівників освіти Тетяна Ничипорчук. Для кожного з ветеранів педагогічної праці виконували гарні музичні твори, які викликали захоплення й аплодисменти не тільки у винуватців церемонії, а й в усього глядацького залу.
Це гарне, душевне свято тривало більше трьох годин і залишило найкращі враження та незабутні спогади в усіх його учасників.
Степан ТЕРЕЩУК.
Фото Леоніда ІЩУКА.
Сторінками історії
Оглядаючись у минуле
50 років тому назад… Чим жили наші земляки, якими питаннями і проблемами переймалися, як їх вирішували, у що вірили, на що сподівалися, до чого прагнули. На ці та багато інших питань знаходиш відповіді, гортаючи сторінки районного друкованого видання піввікової давності, яке виходило у той час під назвою «Шлях до комунізму». Хвилюючою і трепетною є ця подорож по буднях минулого. Зі світлин дивляться усміхнені обличчя молодих тоді ще земляків, які трудилися на колгоспних ланах, у заводських цехах, всюди, де потрібні були працьовиті робочі руки. Ті, хто були у ті часи дітьми, давно уже стали бабусями й дідусями, старші люди – у дуже поважному віці, а більшість їх, на жаль, відійшла в небуття. Але ось вони на фото – веселі, красиві, здорові, сповнені життєвої енергії, оптимізму і наснаги. Розглядаючи обличчя, які дивляться з пожовтілих шпальт, немов поринаєш у їхнє життя і ніби переживаєш разом з ними всі перипетії тодішнього буття. У старших людей така телепортація у минуле викликає шалені приступи ностальгії по часах, коли і сонечко гріло ласкавіше, і зорі світили яскравіше, і небо було голубішим, і солов’ї співали голосніше. Такий плин життя.
Отже, вересень 1971 року. Провідною темою публікацій «шляховки» є сільське господарство. Вже у ті часи перемоги на сільськогосподарських фронтах відзначали помпезно, з розмахом. На першій сторінці номера від другого вересня під рубрикою «Обласне свято врожаю» та заголовком «Хлібороби рапортують партії» під авторством А. Петренка велика розповідь про обласне свято врожаю. Виявляється, тоді були і такі свята. Починається публікація так: «У неділю в Ровно відбулося обласне свято врожаю. Тисячі трудівників полів Ровенщини разом з представниками робітничого класу відзначили свою перемогу у боротьбі за врожай хлібного лану першого року нової п’ятирічки.
На обласному святі врожаю брала участь і делегація нашого району. Нижче друкуємо репортаж з хліборобського свята». Потім йдуть цікаві його організаційні моменти. Далі таке: «Коли хлібороби нашого району ступили на доріжку стадіону, з репродукторів почувся голос диктора, який повідомляв, що круг пошани роблять трудівники Рокитнівського району, які найорганізованіше в цьому році провели збирання хлібів, добилися високих врожаїв озимих на поліських землях. Диктор називає переможців у змаганні хліборобів колгоспу ім. Дзержинського, які одержали в цьому році 24,9 центнера зерна з кожного гектара. Особливими успіхами увінчалася праця комбайнера М.С. Єремейчука, агронома А.І. Будзіла та їх товаришів по праці. Честь і слава їм, правофланговим величного поступу до комунізму». Світлини з цього репортажу розміщені на першій і другій сторінках газети. На другій сторінці вгорі зліва фото представників Рокитнівщини, які крокують в колоні учасників параду вулицями Рівного, присвяченому святу врожаю (фото 1).
А вже у номері від 9 вересня шпальти всіх чотирьох сторінок присвячені аналогічному святу в масштабах району. Врізкою до титульної статті цього номера є такі слова: «У неділю на околиці Масевич відбулося районне свято врожаю. Хлібороби з усіх колгоспів і радгоспів району разом з представниками робітничого класу відзначили свою перемогу в боротьбі за врожай першого року дев’ятої п’ятирічки.
Свято пройшло урочисто і весело, продемонструвало єдність робітничого класу і колгоспного селянства, вірність рідній Комуністичній партії. Нижче друкуємо репортаж з районного свята врожаю». Подаються вісім знімків фрагментів свята, серед яких і фото парадно одягнутого чоловіка з наступною текстівкою: «Декілька років очолює цех переробки деревини в колгоспі «Більшовик» комуніст, кавалер ордена Жовтневої Революції Адам Маркович Крупенко. За вісім місяців цього року робітники деревообробного цеху виробили і реалізували на 150 тисяч карбованців продукції. Свої знання, працю керівник колективу спрямовує на дострокове виконання планів дев’ятої п’ятирічки (фото 2).
Але не хлібом єдиним. Третя сторінка номера від 18 вересня присвячена Дню лісівника. У ній друкується шість матеріалів, в яких розповідається про успіхи лісівників Рокитнівщини і друкується фото передового електропильника нижнього складу Рокитнівського ЛГЗ Петра Максимовича Перев’язка (фото 3). Продовжується тема лісового господарства і у наступному номері від 21 вересня. У статті «Виконали річні плани» на першій сторінці фото кращого водія Рокитнівського лісгоспзагу Івана Павловича Лозяна (фото 4).
На першій сторінці районки від 25 вересня розміщена добірка матеріалів, присвячена тваринництву району. І фотографія трьох усміхнених доярок з наступним текстом: «Тваринники колгоспу «Ленінським шляхом» першими в районі виконали план по реалізації державі молока, м’яса, яєць. Певний внесок у збільшення виробництва молока вносять молоді доярки колгоспу. Вони вчаться у передових доярок, застосовують їх досвід. На фото: молоді доярки молочно-товарної ферми села Осницьк Г.І. Прит, О.В. Прит та Т.О. Прит, які успішно виконують взяті соціалістичні зобов’язання» (фото 5).
Такою була районна газета «Шлях до комунізму» у вересні далекого 1971 року. Деякі публікації з нашої нинішньої точки зору здаються наївними і навіть смішними. Але це наша історія, життя наших батьків, і це – серйозно.
Степан ТЕРЕЩУК.
Сторіччя!
Такий дивовижний ювілей
Чи багатьох людей, які прожили на цій землі сто років, нам доводилося зустрічати на своєму віку? На жаль, такі ювілеї надзвичайно рідкісні. А, на щастя, вони воістину дивовижні! Як дивовижне все унікальне. Ти дивишся на людину і не ймеш віри, що вона народилася в ті часи, про які пишуть в підручниках історії або переповідають із уст в уста. І скільки всілякого відбувається в світі за період тривалістю у сторіччя: винаходів, змін, розбудов і перебудов, війн і революцій… І скільки всього особисто доводиться переживати за такий довгий вік: цікавого, доброго, радісного, незабутнього і часто непростого… Можна лише уявляти і здогадуватися. А ще дізнаватися і розпитувати у тих, кого Бог сподобив бути довгожителями.
Зізнаюся від душі, що мала щастя зустрічатися і вітати із сторічним ювілеєм трьох поважних людей (якщо детальніше, то жінок) нашого краю. Враження неймовірні. Поруч із ними є відчуття, що ти опиняєшся в аурі добра і чистоти. Вони ж прожили свій вік по-Божому, в молитвах, турботах про ближніх, тяжкій праці. Не осквернивши себе негідними вчинками, не причинивши зла оточуючим. За благочестиве життя і отримали в нагороду довголіття. Як-от Єва Василівна Ющук із Борового, на сторіччі у якої ми побували у неділю, 19 вересня за календарем.
Наша перша зустріч із довгожителькою відбулася два роки тому. А на згадку про неї зосталася публікація в районній газеті, в якій розповідається про те, що Єва Ющук народилася в селі Карпилівка у багатодітній родині. Її ще зовсім крихітною, можливо, як тільки виповнився рік, посадили в коробку і віднесли до тітки Федори у Борове. Були тоді часи голоду і хвороб усіляких, а тітка дівчинки тримала велике господарство. Вистачало у неї всього і в коморі, і в стодолі. До того ж, не мала вона власних дітей. От Єву і віддали сюди на проживання. Мама приходила провідувати донечку, але тітка її не показувала, аби та не тужила за ненькою, а звикала до нової родини. У десять років вона вже пасла сім голів худоби і доїла її, і всіляку іншу роботу навчилася виконувати. До школи дівчинку не пустили, тож на усе своє подальше життя вона залишилася неписьменною… Тітка Федора була дуже строга, а чоловік її — дядько Трифон — добрим. Вона й заміж своєї прийомної дочки не віддавала до 25 років, щоб та чим довше на них працювала. Проте, коли вже трапився дівчині серйозний і наполегливий жених, то в придане їй прийомні батьки-родичі дали корову й «кухра», який зберігається у баби Єви дотепер.
Своєму Петрові вона народила п’ятеро дітей: троє синів (двоє старших були близнюками) і дві дочки. Чоловік працював їздовим у колгоспі, а Єва Василівна прибирала у клубі. Вистачало роботи завжди й домашньої, у селі ж, та ще й в Боровому, хазяйство завжди велике тримають.
Прийшов час — діти розлетілися-роз’їхалися по світу. Один лише із старших синів-близнюків зостався в Боровому, оженився, збудував дім поруч з батьками. Ще два сини створили сім’ї і оселилися в Рокитному. Одна із дочок зустріла свою долю в Кам’янці-Подільському, друга — в Донецьку. Подарували діти тату з мамою десять онуків, а онуки вже дідусю з бабусею — шістнадцять правнуків. Має сьогодні наша Єва Василівна і одного праправнучка. У хаті ж вона сама вже давно зосталася, без господаря. Він, на жаль, і до пенсії не дожив. Відійшов у вічність і один із старших синів, за яким побивається материнське серце. Проте життя, яке воно не тяжке, а продовжується. І самотньою, без пари, себе наша баба Єва не почуває. Її гарно доглядають син з невісткою, і діти їхні, яким вона була доброю нянькою. І приїжджають всі звідусюди до такої доброї мами і бабусі, яка всіх чекає, всіх жаліє і за всіх молиться.
Зібралася родина в материнську оселю і в день її столітнього ювілею. Прийшли всі, хто поруч, а також з’їхалися із Рокитного, Рівного, Києва і Хмельниччини. Це було, як зазначалося попереду, 19 вересня, на свято Чуда. Навіть символічно, що саме в такий день. Бо дивовижною стала і дата, яку відзначали, і те, при якому самопочутті і в якому настрої зустрічала її Єва Василівна. Вона раненько прокинулася, затопила в грубі, щоб гості зігрілися, коли прийдуть у хату. Перевірила гриби, які сушаться в печі. За словами рідних, вона і яблука увесь час сушила, відтоді, як вони почали дозрівати. І картоплю разом з ними перебирала, як викопали. Словом, у своїх сто років вона трудівниця ще справна. І розум має світлий. І пам’ять добру. І зовнішність гарну. Подивіться лише на знімок — справжня квітка! І співрозмовниця Єва Василівна хороша. І з радістю приймала привітання від дітей, онуків, правнуків та маленького праправнучка. І священник місцевого Свято-Михайлівського храму, протоієрей Павло прийшов поздоровити свою прихожанку і хористку (вона ще кілька років тому ходила на Богослужіння). Прибули привітати з поважним ювілеєм Єву Ющук і представники влади цілою делегацією: заступник голови Рокитнівської селищної ради Антоніна Гордійчук, місцевий староста Михайло Шеремет, депутат селищної ради Алла Шеремет та начальник відділу селищної ради Вероніка Єремейчук. Приїхали з Рокитного аматори сцени, виконали в подарунок для ювілярки добрі народні пісні, мовили щире слово, звеселили музикою. Рідні подбали про щедрого стола для берегині роду з усілякими смачними стравами, з солодощами і напоями. Казали їй теплі і щирі слова, дякували, що народила і зростила, що живе для них і молиться за них. Бажали, щоб Бог продовжив віку (в неї і матінка жила до 110 років), щоб кріпив здоров’я і давав силу. Висловлювали своїй матінці і бабусі любов та прихильність, зізнавалися, як пишаються нею, такою мудрою, доброю, турботливою. Завдячували всім, хто піклується про її здоров’я. Багато фотографувалися із своєю гарною ювіляркою на згадку про цей особливий день і знакову дату. Було радісно і трепетно спостерігати за всім, що проходило у цей день і в цьому домі. А найбільше за Євою Василівною, яка мала такий гарний вигляд і так чудово трималася на своє сторіччя.
Валентина Кириловець.
Фото автора.
Традиції
Навчатись на відмінно бажаєм вам віднині – батькам своїм на радість, на славу Україні!
День знань – воістину всенародне свято, адже причетним до нього вважають себе всі – мами і тата, поважні дідусі і бабусі, бо всі свого часу ходили до школи і відчували ті ж щемкі й хвилюючі переживання, які відчувають сьогодні, першого вересня, всі школярі України, які сідають за парти у новому навчальному році. Позаду веселі шкільні канікули, незабутні враження від них, попереду шкільні будні – цікаві, захоплюючі й інтригуючі. А сьогодні, першого вересня, в усіх наших школах гарне і самобутнє свято, яке є прологом до нової подорожі в країну знань.
Суть свята першого дзвоника одна – початок нового шкільного року. Здавалося б і варіантів та сценаріїв його проведення може бути не так вже і багато. Але протягом десятиліть скрізь склалися свої традиції й канони його відзначення, тож, буваючи на таких святах у школах Рокитнівщини, щоразу відзначаєш ту неповторну родзинку, яка характерна саме для конкретного навчального закладу.
Цьогоріч коротко, й переважно у світлинах, розкажемо, як пройшло свято першого дзвоника у Томашгородському ліцеї №1. Враження якнайкращі – щиро, душевно, доброзичливо, як у єдиній дружній сім’ї.
Ведучі свята зробили перекличку готовності школярів до нового навчального року. Звичайно ж, всі класи висловили повну готовність. Потім на подіум вийшли з кольоровими кульками випускники школи – одинадцятикласники. Згодом в супроводі тат і мам на цей же подіум вийшли 26 першокласників. Причому у цьому процесі ведучі свята встигали розповісти про таланти й захоплення кожного з них. Випускники вручили всім першачкам свої кульки.
Лунав Державний Гімн, присутніх тепло привітав з початком нового навчального року директор ліцею Олександр Сергійович Прит, він же подякував всім причетним (батькам, вчителям, підприємцям), які допомогли як слід підготувати школу до занять, найдостойніших нагородив грамотами. Вітали музичними номерами учасників свята новоспечені першокласники, мали слово і випускники школи, для яких нинішній перший дзвоник був останнім. Особливо зворушила церемонія проводів на заслужений відпочинок членів педагогічного колективу школи вчительки хімії і біології Любові Іванівни Кузьмич та вчительки молодших класів Надії Володимирівни Стельмащук, які мають у трудовій книжці єдиний запис і віддали своїй школі по 46 років сумлінної праці. Їм щиро дякував за багаторічну працю директор ліцею, колеги, їхні випускники, батьки та учні. Був справжній потоп квітів, сльози розчулення і людської вдячності.
А далі прозвучав перший дзвоник у виконанні першокласників, яких супроводжували випускники. Новий навчальний рік стартував, за парти у Томашгородському ліцеї №1 сіли 344 вихованці. У добру путь!
Аналогічні урочисті заходи з нагоди Дня знань відбулися в усіх навчальних закладах Рокитнівщини.
Леонід ІЩУК.
Фото автора.
Святкування
Благословенною хай буде Україна
і наше рідне й дороге село!
Саме ювілейній даті Незалежності України та Дню рідного села Рокитне приурочили місцеві аматори сцени грандіозний захід з доволі насиченою і цікавою програмою. Дійство відбулося 28 серпня, на свято Успіння Пресвятої Богородиці. Воно зібрало надзвичайно велику кількість глядачів. Люди ж бо, як відомо, люблять видовища. А це було одним із найкращих серед тих, які проходили на сцені сільського будинку культури і до якого залучили найобдарованіших людей і найкращих ведучих. Захід, за доброю народною традицією, розпочався з піднесення короваю. Святим хлібом пригощали всіх присутніх у залі. Після цього звучали привітання для мешканців села із святковими подіями від Рокитнівського селищного голови Григорія Таргонського та сільського старости Вадима Сікори.
І вже ціле море музичних поздоровлень подарували своїм землякам працівники та шанувальники культури і мистецтва. Пісні лунали у виконанні дорослих і дітей, хорового та фольклорного колективів, а також ансамблів, дуетів, солістів. Радували і бентежили публіку своїм співом легендарний «Льоноцвіт» та знаменитий в Україні і за її межами гурт «Куточане». Найкращі враження та незабутні емоції глядачі отримали від дитячих виступів, а також від номерів юних і молодих виконавців. Не давали сумувати присутнім Леся Дичок та Ганна Попач, які розігрували цікаві сценки із повсякденного сучасного життя. І якими неперевершеними були хореографічні композиції! І якою чаруючою гра на саксофоні. Привітати своїх сусідів приїхав і співочий колектив «Намисто» із сусіднього Осницька.
А між виступами відбувалося нагородження жителів с. Рокитне в найрізноманітніших номінаціях. Сільський староста Вадим Сікора відзначав грамотами і грошовими преміями людей, які зробили вагомий внесок у сучасне та майбутнє рідного населеного пункту і України, а також найстарших і наймолодших мешканців, найстаршу і наймолодшу подружні пари, наймолодшу багатодітну сім’ю... Для всіх номінантів звучали музичні вітання.
Вдячні глядачі щиро аплодували кожному виконавцю і за кожен виступ. Вони підспівували і навіть підтанцьовували під звуки музики, які лунали зі сцени.
Після завершення концерту були традиційні фото на згадку про чудовий день і чудову подію.
На території сільського будинку культури всіх бажаючих чекали атракціони і різноманітні розваги. Свято вдалося на славу. Хай же добрий настрій залишається в душі кожного на довгий час!
Валентина КИРИЛОВЕЦЬ.
Фото автора.
Традиції
Золотий ювілей із дня випуску
Гарні, поважні, мудрі. Вони повернулися туди, де промайнуло їх дитинство і юність, через 50 років. Пройшли коридорами закладу, сіли за парти. Учні Масевицької школи святкували нещодавно золотий ювілей із дня випуску. Останній дзвінок тут для них пролунав у 1971 році. Дивовижно, але навіть через призму десятиліть вони пам’ятають ще тих юних хлопців та дівчат, шкільні витівки і міцну дружбу. Отож, із щирими посмішками згадували щасливі моменти шкільного життя. Були всі дуже вдячні і надзвичайно раді, що прийшла на зустріч вічно молода, щира та весела вчителька фізики Валентина Андріївна Романенко.
Дорогі наші випускники! Була щаслива отримати від вас запрошення на визначну подію і розділити з вами її прекрасні моменти. Від щирого серця хочу побажати всім міцного здоров’я, багатства в житті, благополуччя в затишних будинках, великих можливостей і успіхів. До нових зустрічей у рідній школі!
Людмила МАСОВЕЦЬ,
директор Масевицького ліцею.
Сторінками історії
Від джерела до потоку
До 90-річчя зародження і становлення церкви Християн Віри Євангельської у Рокитному та його околицях
Церква Християн Віри Євангельської смт Рокитне мала своє народження 7 квітня 1931 р. на свято Благовіщення. Це відбувалось на хуторі Кривуха, який простягався вздовж річки Бунів від залізниці в сторону села Буда, це нині навпроти селища Рокитне і села Синіжево. Чотири віруючі брати із села Сновидовичі повертались додому і після відвідування церкви села Вири (у ті часи люди ходили пішки, бо коні рідко в кого були, більшість селян нашого краю мали воли, а засоби пересування «автомобіль», «автобус», «мотоцикл» на Поліссі були фантастикою), притомившись, пройшовши 25 кілометрів, присіли трішки відпочити на хуторі Кривуха біля обійстя Адама та Катерини Пахнюків. Посидівши, попрохали напитися води. Катерина Пахнюк із радістю пригостила джерельною водою. Відпочивши, чотири брати заспівали псалом і понеслась над хутором Кривуха нечувана раніше тут християнська пісня. «Заспівайте ще!» – пролунало зі спраглої душі за чимось чистим, божественним. Заспівали ще одну пісню. Знову: «Заспівайте ще!» – Катерина не могла напитись цієї чистої духовної води. «А що, сподобалось?» – спитали брати. «Дуже», – відповіла Катерина. «То запросіть нас до себе в гості на наступну неділю, ми прийдемо і сестер з собою візьмемо. Слово Боже прочитаємо і заспіваємо», – сказали брати. «Приходьте, із радістю приймемо», – відповіла Катерина. «Добре, прийдемо на наступну неділю, а ви запросіть родичів, знайомих», – попросили брати. На тому і розійшлись. Катерина з Адамом не могли дочекатись наступної неділі. У неділю прийшли вже 3 сестри і 6 братів із села Сновидовичі, серед котрих були: Логвин Кравець, Іван Лопуга, Олексій Лопуга, Харитина Лопуга, сестра Пестина, а ім’я третьої вже забулося. Того дня було звершене повноцінне служіння з проповідями Євангелія і християнськими співами та молитвами у будинку Адама і Катерини Пахнюків. На цьому служінні були присутніми багато жителів Кривухи і навколишніх хуторів. Так розпочалися регулярні богослужіння на хуторі Кривуха. Звістка про ці зібрання миттєво розійшлась по селах Синіжево, Буда та в містечку Рокитне.
Почувши про ці зібрання, та ще й у хаті рідної сестри, Денис Рубан, взявши добру палицю, пішов розбиратися із Катериною. «Я їй покажу, як змінювати істинну віру на «штундистську, – гупало в його голові. – Я їм усім покажу!» – планував, поспішаючи, Денис. Не встигнувши прочинити грізно двері, запитав: «Що ти наробила?». «А що саме?» – спокійно запитала Катерина. «Віру зневажила батьківську, поміняла хто його знає на що. Я тобі зараз покажу!» – каже Денис. «Брате, постривай, ось скоро почнеться зібрання, побудь, подивись, послухай, а вже потім будемо радитись, що робити», – пролунало у відповідь. Денис Федорович зважив на ці спокійні і мудрі слова. Побувши на зібранні, почувши Живе Слово, просто і доступно прочитане, розумно пояснене, не знав що й думати. Почув про воскресіння мертвих, про суд Божий. Послідовник «істинної віри» не вірив у майбутнє воскресіння. Як це може бути? Таким чином прийшов до Господа і Денис Рубан, рідний брат Катерини.
Лук’ян Васильович Богданець відвідував декілька разів зібрання, які проходили в хаті Адама та Катерини Пахнюків. Християнський спів брав за душу, Слово Боже торкалося серця, але… Він був на той час солтисом (тобто на теперішній час старостою) села Рокитне. На той час то була дуже висока посада. Посада, становище і звички не відпускали до Господа, до іншого життя. Звик і полюбив гріх, особливо випивку. І одного пізнього вечора, повертаючись з роботи дуже п’яним додому, опинився зовсім далеко від своєї дороги, у глибокому глухому болоті, в урочищі Площов. Зайшовши далеко в те болото, став провалюватися. Розвернувся назад, а трясовина вже під груди. «Господи, спаси! Буду Тобі служити!» – пролунало з його уст. Настільки глибоким було це потрясіння і серйозною обіцянка, що він дотримався її упродовж усього свого життя. Так прийшла до Господа ще одна душа. Згодом покаялася дружина Харитина, а потім один за одним їхні діти, а їх у Лук’яна з Харитиною було одинадцять.
Також вістку Євангелія прийняли: Степан Гордійчук, Давид Рубан, Адам Пахнюк, Дмитро Пахнюк, Степан Пахнюк – разом із своїми сім'ями відчули дотик Господа у своєму серці. Життя цих людей стало змінюватись, докори від родичів і сусідів про те, що поміняли «батьківську віру» не зупиняло новонавернених людей. Вони відповідали: «Ми не міняли віру, ми поміняли своє гріховне життя на спасіння, про яке пише Біблія».
Перше хрещення відбулося через два місяці на хуторі Круп'є, на свято Преображення 1931 р., таїнство приймали тринадцять новонавернених християн. На Пасху цього ж року на запрошення Лук'яна Богданця стали проводити служіння у його будинку, які проводили майже три роки, поки не збудували Дім Молитви.
Зміни в житті перших віруючих помітили сусіди, друзі, родичі, і це їх зацікавило, згодом вони відвідали богослужіння, де читали Біблію на доступній мові й звучав спів псалмів. Запрошені часто витирали сльози від дотику Святого Духу, каялись, давали обітницю служити Богові. Це були – Слава Оніщук, Панас Котюк, Петро Сахно, Панас Пахнюк, Микола Гончар, Олексій Панько, Євдокія Пахнюк, Параска Оніщук, Федір Огороднік з села Буда, Дмитро Фещенко, Адам Денисюк, Іван Золотарьов та поляк Беник.
На середину 1932 р. помісна церква п'ятидесятників нараховувала біля 50 людей, які увірували й дали обіцянку служити Богові.
Наприкінці 1933 р. розпочалось будівництво Дому Молитви. Денис Рубан, який проживав в селі Рокитне, віддав під майбутню будову частину своєї землі (земля при Польщі була приватною), де нині побудовано сучасний магазин на місці перетину вулиці 8 Березня з вулицею Богдана Хмельницького. Члени помісної Церкви взялися до роботи: заготовляли ліс, привозили камінь, працювали на будівництві, дехто давав злоті, адже більшість селян на ту пору ще ходила в постолах (таке взуття з лика). І за півроку, 5 квітня 1934 р., відбулось перше богослужіння, яке в цьому Домі Молитви проходило 26 з половиною років, аж до 18 листопада 1960 р.
Першим віруючим було дуже складно, бо на той час польська влада не дуже сприяла розвитку їхньої церкви. Ще й до того місцеве населення, особливо у селах навколо містечка Рокитне, реагувало на перших віруючих не завжди доброзичливо, неодноразово люди навіть зазнавали побиття, привселюдного приниження. Історично так склалось, що вірян нашої церкви змусили подбати і про своє кладовище, оскільки односельчани не дозволили ховати на сільському цвинтарі померлу дитину з віруючої сім’ї. Саме тоді сім’я Денисюків пожертвувала клаптик землі, який був через дорогу від основного кладовища для облаштування могилок, які існують і донині.
Першим пресвітером церкви був Сергій Адамович Денисюк. Церква п’ятидесятників мала свій хор, регента, дияконів, дитячий хор, недільну школу.
У роки воєнного лихоліття прийшли страшні часи. Великою проблемою для християн була залізниця, яка розділяла Рокитне на дві частини. Більшість віруючих жили по одну сторону, а Дім Молитви розташовувався на іншій. Всю німецьку окупацію була комендантська година – заборона пересування без спецдозволів у темну пору доби. За найменшої підозри німці стріляли без попередження. Перетинати колію було категорично заборонено, лише в обумовленому місці – на переїзді між старим і новим містом, і навіть там було застрелено за надуманою причиною Давида Рубана. І знову на два з половиною роки зібрання проводили по хатах на хуторі Кривуха. Війна особливо забирала молодих людей. Когось відправляли на фронт, декого на роботи до Німеччини. Влада була вдень одна, вночі – інша, а під ранок – третя. Особливо сім'ї віруючих зазнали знущань від незрозумілих формувань зі зброєю, які приходили вночі грабувати, бити, лихословити, і тільки віра в Живого Бога давала наснагу триматись в часи випробувань. Вже після війни, у 1946 р., церква нараховувала 69 членів.
У грудні 1945 р. радянська влада дала дозвіл проводити богослужіння. Із приходом до влади
М. С. Хрущова розпочалась хвиля боротьби з Богом. На 22 з'їзді КПРС Хрущов пообіцяв, що через 20 років останнього віруючого покажуть по телебаченню і Біблія буде тільки в музеї. Майже скрізь у Радянському Союзі були опечатані Доми Молитви, православні храми, костели. У 1959 р. опечатали і Дім Молитви в Рокитному. Будівлю пробували підпалювати два рази в нічну пору доби, але вчасно вдавалось її загасити. Віруючі почали стерегти Дім Молитви вночі почергово, по двоє чоловік. Зібрання проводили під стінами Дому Молитви, надворі проповідували, співали, молились, їх не зупиняла це робити тільки віра у Живого Бога. Так тривало рік. 18 листопада 1960 р.
будівельна бригада на чолі з головою колгоспу і міліцією стали розбирати цю добротну і таку дорогу для віруючих споруду. Сім'ї віруючих, які жили поряд, бачили все це і плакали. Влада знайшла виправдання, побудувавши з Дому Молитви шкільну майстерню. Це була типова й надумана в таких ситуаціях причина. У ті часи матеріалів було достатньо, адже колгоспи розробляли поля, вирізали ліси і дерева, з будівельним каменем взагалі не було проблем, крім того, у 1959 р. всіх віруючих християн звільнили або розрахували з роботи, і вони зі своїми великими сім'ями залишились без засобів для існування. Слід відзначити, що безбожна влада пропонувала віруючим кинути «секту» і залишитися працювати, але більшість лишилась вірна Господу, і Господь не залишав християн без хліба, ніхто з простягнутою рукою по селах не ходив.
Життя церкви не зупинялось: служіння, молитви стали проходити по хатах. Тих, хто надавав свій дім для богослужінь, викликали для бесід, штрафували, погрожували конфіскацією майна (у Рокитнівському районі були випадки конфіскації), але церква не зламалась, служіння не зупинялись. Люди з інших конфесій, які любили Бога (на той час більшість православних храмів і костелів було знищено і служінь майже не було, крім відправ у церкві села Рокитне) приєднувалися, і церква росла кількісно.
З 1961 до 1963 рр. та з 1966 до 1973 рр. зібрання проходили у будинку Федора Лук’яновича Богданця, який жив на вулиці Південна, 18. Із 1964 до 1966 рр. служіння проводили в будинку Петра Павловича Сахна (вул. 8 Березня), з 1974 до 1988 рр. у Марини Дмитрівни Богданець (вул. Жуковського), з 1988 до 1990 рр. у Віктора Івановича Фещенка (вул. Південна). Двадцять років з 1960 до1980 були роками переслідувань і гонінь. Церкву недруги не здолали! На початку вісімдесятих років громада нараховувала вже 300 членів. За цей період декілька братів пройшли тюрми за проповідь, але залишилися вірні Богові.
У вісімдесятих роках прийшло так зване потепління: переслідування і гоніння згасли, і віруючі стали знову думати про Дім Молитви. Брати помісної церкви з'їздили за дозволом до Москви, до уповноваженого з релігії, зверталися до Всесоюзної влади з листом прохання про виділення земельної ділянки для будівництва Дому Молитви. Із Москви відправили братів до Києва, з Києва – до обласної влади. Але без змін: ні дозволу, ні ділянки не будо. Лише у 1989 р. церква купила дві ділянки, наданих людям для побудови житла по вулиці Приходька, але ще був відсутній дозвіл на початок будівництва. Господь явив милість, і районне керівництво дозволило розпочати будівництво Дому Молитви рішенням селищної ради від 21 листопада 1989 р.
Будівництво Дому Молитви тривало десять місяців. Активно приходило 50-90 чоловіків і жінок. Жертовність не мала меж, хто працював на роботах, хто після роботи їхали на будівництво, напівголодні люди у часи перебудови не так переживали за особисте господарство, як за Дім Молитви. Тоді складно було з будівельними матеріалами, на все був дефіцит, але Господь пом’якшував серця представників влади, і вони допомагали у виписці матеріалів, надавали техніку. Після десятків років гонінь це було просто дивом, і церква ревно дякувала Богові. 61-річний диякон церкви Іван Дмитрович Фещенко не пропустив жодного робочого дня під час будівництва, допомагала йому лише щира віра в Живого Бога.
7 жовтня 1990 р. відбулося освячення Дому Молитви. Для сотень людей це було свято – вільно молитись, співати, проповідувати, згадуючи слова Ісуса Христа до Петра: «на цьому камені Я збудую Церкву і ворота пекла не здолають її».
1991 р. Україна отримала незалежність. Відкрились кордони, і багато віруючих емігрували, особливо в США, але приходили нові люди і розбудовували нашу Церкву. Громада росте кількісно, ніколи в Домі Молитви не було порожньо, а в недільні дні всім не вистачає місця. Богослужіння проходять 5 разів на тиждень. На запитання: «П'ять разів на тиждень це має набридати?», відповідають: «Це грішити набридає, а служити Богові – ні, це тільки організовує людину».
У 2021 р. Церква має ювілей – 90-річчя з дня її створення на теренах Рокитного та околиць. За цей час пресвітерами були:
Сергій Адамович Денисюк, 1937 – 1966 рр.
Василь Адамович Денисюк, 1966 – 1979 рр.
Марко Васильович Опанасюк, 1978 – 1989 рр.
Володимир Кузьмич Фещенко, 1989 – 2016 рр.
Володимир Володимирович Богданець, 2016 і нині.
Сьогодні церква – це більше 500 членів, які прийняли святе водне хрещення. Дітей та підлітків нараховується більше однієї тисячі. Церква має загальний хор, 1-ий та 2-ий молодіжні хори, три дитячі хори, вісім класів недільної школи, дев'ять дияконів. Молодь церкви проводить табірні служіння для усіх бажаючих діток в Рокитному та навколишніх селах, метою яких є виховання дітей у дусі християнських цінностей. Щорічно табір відвідує 2000-2500 діток, з якими працюють 40-60 чоловік молоді, праця їхня є добровільною, тобто така, що є для Господа. Громада активно займалася волонтерством, допомагаючи нашим бійцям на Донбасі.
1931 р. – 2021 р. = 90 років від джерела до потоку!
Дев'яносто років тому в Рокитному запалала свічка Євангелія. Не раз її топтали, намагалися загасити, але вона, не зважаючи на все, горіла і розгорілась до багаття, від якого йде світло та тепло. 2000 років тому в Єрусалимі, на день П'ятидесятниці, народилася церква, вогонь Святого Духа злинув на апостолів, і це полум’я сьогодні горить, бо його запалив сам Бог.
Як автор цієї статті поділюсь особистим:
Мені, вже молодому чоловікові, друзі дитинства казали: «життя тобі дається лише один раз, бери все по максимуму з нього…». На превеликий жаль, дехто із друзів за це «все» заплатив життям. У церкві мене навчили брати у життя тільки те, що дозволяє Євангеліє, бо за це заплатив Ісус на хресті.
Олександр ДЕЖНЮК.
Традиції
Зустріч через сорок років
Одна із найкращих традицій літа — зустрічі однокласників. Деякі випускники призначають їх і на інші пори року. Але зібратися в колі шкільних товаришів, коли тепло і сонячно, коли все цвіте і буяє зеленню, коли день найдовший за тривалістю, а вечір ніжний і лагідний, — все-таки найдивовижніше. І саме у такий час вирішили організувати свою зустріч випускники 1981 року Кисорицької школи. Уявіть лише: як це побачитися через чотири десятки літ?! А саме сорок минуло відтоді, коли для них прозвучав останній дзвоник, коли вони відзначали свій випускний бал, кружляли в прощальному вальсі і чекали світанок дорослого життя…
І от тепер, улітку 2021-ого року, 7 серпня, колишні однокласники знову прийшли на шкільне подвір’я. На їх щире запрошення прибув і класний керівник, яким вони надзвичайно пишаються. Микола Адамович Піддубний — на сьогодні відомий мовознавець, проживає у Рівному і працює в обласному інституті післядипломної педагогічної освіти. У Кисоричах він розпочинав свій трудовий шлях, а клас, який сьогодні зібрався на зустріч, став першим, де він мав щастя бути керівником. Микола Адамович приїхав із дружиною, яка працювала у Кисоричах поряд з ним, та сином, який тут народився. Разом із своїм наставником та його сім’єю колишні учні вирушили на екскурсію по шкільних коридорах та класах. Як приємно вони були вражені тим, наскільки змінився їх рідний заклад. Як в ньому затишно! Як привітно! Пахне фарбою, як і в старі добрі часи перед початком навчального року. Багато нового і багато знайомого. Кожен кабінет, який відчиняли шкільні гості, навіював їм спогади. А потім вони зайшли у свій. Класний керівник запросив сісти усіх на місця, які їм належали колись. За партами випускники 81-ого року та їх вчитель продовжили теплу розмову. А згодом відвідали спортзал, в якому займалися і в якому відзначали свій випускний. Вони були першими, хто святкував його під живу музику. І з яким блиском в очах усі це згадували… Пройшли колишні випускники і кабінетами нової української школи, приміщення якої добудували у цьому році. Пораділи за те, як гарно в ньому навчатися сучасним дітям. А коли знову повернулися на подвір’я, розглядали, як воно змінилося: як його облаштували, як виріс сад. Із задоволенням фотографувалися на фоні школи, на лавочках, збирали стиглі груші і яблука…
Це була така задушевна і добра зустріч! Цікава, щира, радісна, справжня! На неї прийшли місцеві, приїхали ті, хто проживає в різних населених пунктах і в різних регіонах України. Дехто не впізнавав когось із однокласників одразу, кого не бачив вже багато років. Дорослі чоловіки і жінки, за якими було трепетно спостерігати. Вони радо обіймалися при зустрічі, згадували цікаві моменти свого шкільного життя, різноманітні витівки, багато жартували і сміялися. Розповідали про подальшу долю після випускного. Всі такі хороші. Такі молодці! Так дружно зібралися. Після шкільної екскурсії однокласники та їх керівник продовжили свою зустріч другою частиною у кафе. За святковим столом у невимушеній атмосфері вони розмовляли, нікуди не поспішаючи, ділилися спогадами, висловлювали побажання один одному, планували, коли побачаться знову. А ще із задоволенням переглядали відеопрезентацію із фотографіями минулих років. Словом, це була незабутня і неповторна зустріч через роки і десятиліття, яка подарувала усім найкращі враження та емоції. Кожен тепер житиме в очікуванні майбутньої…
Валентина КИРИЛОВЕЦЬ.
Фото автора.
Сторінками історії
Оглядаючись у минуле
Місяць серпень завжди мав особливе значення у житті селян. Адже саме на нього припадає апогей та завершення найважливішої сільськогосподарської кампанії року – жнива, які показували вдалим чи невдалим був весь сільськогосподарський рік і підводили головні його підсумки. Таким серпень завжди був і в житті поліщуків. Проте на Поліссі він мав надзвичайну вагу, бо окрім вирощування зернових, воно спеціалізувалося на культивуванні стратегічної культури – льону, який саме цієї пори вибирали, вилежували на серпневих росах, переробляли, сортували і здавали державі.
Тож цілком закономірно, що тема збирання врожаю різних сільськогосподарських культур була провідною і на серпневих сторінках рокитнівської районки 50 років тому, яка, нагадаємо, виходила у ті часи під назвою «Шлях до комунізму». Але не тільки хлібом єдиним. Достатньо широко висвітлювалися у виданні й інші сфери життєдіяльності рокитнівчан. Спробуємо по порядку.
На першій сторінці газети від 3 серпня розміщена стаття під авторством голови колгоспу «Більшовик» Л. Морозова з красномовним заголовком «Хлібозаготівлю – виконано!». Зміст її наступний: «Хлібороби нашого колгоспу, здійснюючи рішення ХХІV з’їзду КПРС та ХХІV з’їзду КП України, виростили в цьому році добрий врожай зернових. Так, на землях другої, першої і третьої бригад кожен гектар посівів жита і пшениці дав 17-20 центнерів добірного зерна.
В ці дні у нашому колгоспі жнива й обмолот зернових завершуються. На 31 липня в державні засіки відправлено 560 центнерів зерна проти 400, передбачених планом-завданням. Продаж хліба по підвищених цінах державі триває.
Разом з тим трудівники колгоспу засипають зерно на насіння».
У цьому ж номері внутрішній розворот газети під величезним заголовком «Вчимо, виховуємо молоді кадри будівельників – будівничих нового життя» присвячений профорієнтаційній роботі з молоддю. Він закликає юнь вступати до Рокитнівського СПТУ-7. У публікації детально розповідається про навчання, побутові умови, відпочинок і дозвілля учнів закладу і друкується 6 фотознімків, два з яких пропонуємо вашій увазі (фото 1, 2).
Вся друга сторінка номера від 7 серпня приурочена Дню будівельника під шапкою «З святом вас, будівельники!» з такими заголовками публікацій: «Об’єкт здамо вчасно», «Трудівниця», «Батьківщині – ударну працю!», «У майбутніх будівельників». В них розповідається про роботу працівників будівельних організацій району і друкується фото новобудови з таким текстом: «Хороший подарунок підготували будівельники міжколгоспбуду трудівникам колгоспу «Іскра». Вони побудували сучасний будинок культури, в якому розмістилася бібліотека, кімната щастя, фойє, зал, кіноапаратна, гримувальна» (фото 3).
У номері від 10 серпня на третій сторінці велика розповідь автора М. Петрова про відкриття нового цеху на Остківському заводі будівельних матеріалів, у якій є такі рядки: «Нещодавно на заводі відкрито новий цех по виготовленню кахелю, продуктивність якого до кінця року буде становити 100 тисяч штук умовних плиток.
Введення в дію нових потужностей і комплексів – питання сьогодення. Тому остківчани з першого дня роботи цеху турбуються, щоб продукція була якісною, використовувати раціонально кожну робочу хвилину». Про технологію виробництва розповідає кореспонденту начальник кахельного цеху Василь Йосипович Ковальчук. Публікуються і три знімки. Укладальницю готового кахелю Н. Г. Шимчак ви бачите на знімку (фото 4).
Суботній номер від 14 серпня містить на другій сторінці фоторепортаж зі жнив у колгоспі ім. Дзержинського під заголовком «Схід сонця кличе в поле». Головні герої його комбайнери Микола Савич Єремейчук, Микола Карпович Єремейчук, Степан Петрович Боюка, водії Василь Юхимович Дежнюк, Іван Володимирович Делейчук, учні місцевої школи, які працюють на току. На фото комбайни у загінці (фото 5).
Друга сторінка від 19 серпня присвячена молоді і називається «Тобі, Вітчизно, ударна праця молодих!» На ній поміщено 8 лаконічних матеріалів про трудову звитягу молоді району в усіх сферах виробництва. Ось їх красномовні заголовки: «Майстри своєї справи», «З випередженням часу», «П’ятий рік на фермі», «Переможці – комсомольські екіпажі», «Молодіжна кормодобувна», «Телятниця»», «Вечір молоді», «Завзято». Тут же друкується групове фото молодих виробничників Рокитнівського склозаводу С. Петрова, Г. Богданця, М. Богданця, А. Залевського, Г. Пекарської, В. Марчук. (фото 6)
Цікавою може виявитися для молоді інформація про існування консервного цеху у селі Кисоричі, де консервувалися огірки, помідори та інші овочі, вирощені у місцевому колгоспі «40 років Жовтня». Розповідь про його роботу розміщена на другій сторінці номера від 26 серпня. В ній публікуються 2 фотознімки, один з яких ви маєте нагоду бачити (фото 7).
На першій сторінці номера від 28 серпня друкується матеріал і фото авторства тодішнього редактора газети Андрія Гречка під назвою «Правофлангові п’ятирічки». Ось зміст публікації: «Творчо і наполегливо трудиться в першому році дев’ятої п’ятирічки льонарська ланка Героя Соціалістичної праці Марини Данилівни Мисюкевич з колгоспу «Україна». Льонарі зобов’язались п’ятирічне завдання по виробництву волокна виконати за 4 роки. В цьому році льонарі виростили високий врожай. Вони прагнуть одержати з кожного гектара не менше як по 10 центнерів волокна. Ланка першою в районі розпочала переробку трести і продаж волокна державі». На фото: Герой Соціалістичної Праці, ланкова колгоспу «Україна» М. Д. Мисюкевич з машиністом льонопереробного агрегата Й. Г. Смиком розглядають одержане волокно нового врожаю (фото 8).
Під рубрикою «Новому життю – нові обряди» та заголовком «Хліб на рушниках» у номері від 31 серпня, на третій сторінці, автор А. Петренко розповідає про урочисте завершення жнив і свято обжинків у колгоспі ім. Дзержинського з великим фотознімком механізаторів, які відзначились на жнивах (фото 9).
Таким було життя у серпні 50 років тому, такими питаннями і проблемами переймались наші земляки. Принаймні, так це виглядає з пожовтілих від часу сторінок районної газети того часу.
Підготував публікацію Степан ТЕРЕЩУК.
Про те, що хвилює
Хто відповідальний за обрізку дерев поблизу ліній електропередач?
Якщо ви помітили небезпечні дерева або гілки — терміново зверніться до органів місцевого самоврядування, у територіальну громаду. Відповідно до законодавства, догляд за зеленими насадженнями повинні проводити власники землі, на якій вони ростуть.
Зокрема:
- на об’єктах благоустрою державної чи комунальної власності – балансоутримувачі цих об’єктів;
- на територіях установ, підприємств, організацій та прилеглих територіях – відповідні установи, організації, підприємства;
- на територіях земельних ділянок, які відведені під будівництво, – забудовники чи власники цих територій;
- на безгосподарних територіях і пустирях – місцеві органи самоврядування;
- на приватних садибах і прилеглих ділянках – їх власники або користувачі.
Страхування помешкань від надзвичайних ситуацій
Мешканці Рівненщини можуть користуватись страхуванням помешкань від негоди, аби заздалегідь захистити свої оселі. Договір страхування забезпечує повний захист у разі пошкодження або знищення майна через пожежі, стихійні лиха, вибухи, аварії водопровідних і каналізаційних систем, неправомірні дії третіх осіб та інші непередбачувані події. Страхова компанія бере на себе зобов'язання відшкодувати суму, яка зазначена у договорі страхування. Укласти такий договір можна у будь-якій страховій компанії.