Допомога рідній країні
Війна як лакмусовий папірець проявляє душі кожного з нас, демонструючи їх колір, сяйво та тепло. У всіх вони різні, але є такі, які освітлюють та зігрівають оточуючих. І не тому, що вони якісь особливі, а тому, що вміють жити заради інших, вміють думати і піклуватися про інших, вміють підтримувати і допомагати іншим. Саме таким є Сергій Ломаза. Людина, яка не просто говорить, а робить реальні справи для підтримки як військових, так і звичайних українців.
«Щирий, активний, діловий та, що на сьогодні дуже важливо, надзвичайно оперативний, – кажуть про нього рокитнівські волонтери. – З такою людиною легко вирішувати будь-які питання, бо він вміє по-діловому швидко та виважено приймати рішення, а ще знаходити можливість відшукати, замовити, придбати та передати практчно усе, що просять з України».
Сьогодні Сергій Анатолійович є співзасновником будівельної фірми «KS Budownictwo» в Польщі. Загалом у сусідній країні проживає вже п’ять років.
Народився Сергій Ломаза у Кузнецовську (тепер це місто має назву Вараш). Після закінчення школи та служби в армії, пішов працювати звичайним будівельником. Працьовитий та кмітливий хлопець мав авторитет серед робітників, тож згодом запропонували йому посаду бригадира. Працював на різних будівельних майданчиках. У 2017-му році, зібравши свою бригаду, поїхав до Польщі. Тут їм доводилося багато і тяжко працювати, але й оплата праці була значно вищою ніж в рідній країні.
Через деякий час Сергій Анатолійович познайомився з чоловіком, який згодом запропонував йому відкрити спільну будівельну фірму в Польщі. Так, було створено «KS Budownictwo».
Сергій Ломаза неодноразово приїжджав в Україну. У нашому Рокитному знайшов своє щастя – другу половинку, з якою поєднав майбутнє життя. Тут розпочав будівництво власного житла.
З початку повномасштабного вторгнення ворога в Україну Сергій Анатолійович відразу організував вивіз людей. За перший рейс через польський кордон переправили 30 людей, а далі розвозили їх і поселяли. За другою спробою вивезли 26 осіб. Це були жінки, діти, родини їхніх працівників, а також тих, хто просив про допомогу. Усіх приймали, допомагали і надавали прихисток. Разом з товаришем надали усім українцям, яких привезли, безкоштовне житло, за яке по цей день самі ж і платять, не беручи з людей ніяких грошей.
Коли почали мобілізувати чоловіків призовного віку, туди потрапили і друзі Сергія Ломази, його знайомі, а також працівники, які колись працювали разом з ним у Польщі, вони стали телефонувати і просити про допомогу. Перше, що закупив – це 20 тактичних розгрузок. Потім тепловізор.
Через деякий час зв’язався з рокитнівськими волонтерами, які тоді були в Польщі, він їм також запропонував свою допомогу для рокитнівчан. На той час потрібна була дуже велика кількість продуктів і різні військові спорядження: тактичні рукавиці, біноклі нічного бачення, аптечки, турнікети.
Сергій Ломаза разом зі своїм товаришем налагодили зв’язок з Мальтійською службою допомоги, яка надає необхідне спорядження, медичні аптечки та інше. Так, хлопцям з Вараша, передали військову амуніцію та розвідувальне обладнання, пізніше 30 комплектів літньої форми. Військовим подарували бус (RENO TRAFFIC).
Хлопці часто телефонують, просять допомоги, Сергій Ломаза їде закупляє, передає, або ж пересилає їм гроші, а вони уже на місці купують самі.
Найближчим часом також буде надана допомога для ЗСУ. Вже придбали бус, який приїдуть забирати рокитнівські волонтери. Для вараських волонтерів вже підготовлено 50 аптечок.
Будучи в Польщі, Сергій Анатолійович налагоджує допомогу і в Україні. Так, він вже домовився про продуктову допомогу, яку рокитнівські волонтери зможуть поїхати і забрати у Вараші.
«Звичайно, і надалі буду допомагати нашій країні. Маючи можливість жити і працювати тут в Польщі, я можу зробити набагато більше, ніж коли я був би вдома, але душею я в Україні, бо це моя земля, моя Батьківщина. І сьогодні треба зробити усе, щоб вигнати ворога», – підсумовує Сергій Ломаза. Він твердо вірить в перемогу України, а також у те, що вона обов’язково стане сильною, прогресивною країною, бо хоче, щоб його дворічна донечка Марічка росла і виховувалася на своїй землі, в рідній і найкращій Україні.
Наталія ЛОЗЯН.
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.
Між Україною і Польщею
Євгеній та Ігор давні друзі. Ще з парубоцьких часів заприятелювали, і на роки. Обоє мають активну життєву позицію і завжди готові відстоювати її. Для обох важливо жити чесно, по справедливості вирішуючи будь-які проблемні питання.
Сьогодні ці чоловіки шановані люди, які мають свій бізнес. Євгеній Коваль займається продажем та встановленням дверей, вікон. Ігор Богданець має станцію технічного обслуговування. У кожного своя сім’я, діти (в Євгена – троє, в Ігоря — двоє), тож власних проблем і потреб вистачає… Проте, 24 лютого цього року розпочалося повномасштабне вторгнення рф на наші землі – страшна біда, яка згуртувала усіх, і водночас відсунула усі інші турботи на задній план.
З лютого цього року Женя був у добровольчому формуванні, Ігор активно включився в іншу діяльність – ремонтував автомобілі для військових. Але, як тільки пролунав дзвінок з Польщі: «Приїдьте і заберіть зібрану допомогу», – кинули все і відправилися за кордон.
Ігор розповідає, коли дізнався, що треба їхати в Польщу, навіть не задумувався, одразу подзвонив Євгену, хоча друзів у чоловіка досить багато. Женя миттєво відповів: «То їдемо. Можемо завтра виїжджати».
Переїхати туди, а ще ж така сама процедура повернутися назад – коштує не тільки багато фізичних сил, але й величезної витримки та нервів.
Сестра Ігоря Богданця Ганна Ковальчук, як і в далекому 2014 році миттєво включилася в збір допомоги як для потреб наших хлопців, котрі сьогодні несуть службу в ЗСУ, так і для звичайних українців, які залишилися без даху над головою та вимушені скитатися чужими домівками.
Українців у Польщі багато і вони готові допомагати, аби швидше визволили рідну землю. Треба віддати належне і полякам, які теж дуже багато нам допомагають. Ганна, перебуваючи у Польщі, зібрала кошти і завантажила не один бус продуктами, ліками, речами першої необхідності, а також засобами і приладами для військових. Саме вона подзвонила брату Ігорю і сказала, що треба забрати і відвезти усе це в Україну.
Хлопці не вагалися жодної хвилини, вони розуміли, що це надзвичайно важливо, адже кожна людина щодня потребує їжі, тепла та засобів першої необхідності, тож майже одразу вирушили в дорогу.
Євген Коваль та Ігор Богданець займаються волонтерською діяльністю з 2014 року. Ще в ті роки чоловіки возили на схід військовим усе необхідне, забезпечували їх їжею, ліками, засобами першої необхідності та іншим. З 2014 року тим самим ЛТ-35 (2003 року випуску) вони возять допомогу усім, хто її потребує.
«Що тут казати, хлопці великі молодці, – розповідає Ганна. – По першому дзвінку взяли машину, знайшли солярку (чоловік дав 100л), а в той час це було не легко, і приїхали до нас в Єленю Гуру. Хлопці намотували по 2,5 тис. км. А скільки разів заправляли за свої кошти. Ви тільки уявіть, 3-4 доби в дорозі, повертаються додому і через день-два знову їдуть у Польщу. Насправді, це дуже тяжко».
Сусідня країна завжди зустрічала чоловіків привітно. Як звичайні поляки, так і місцева поліція та працівники митниці повсякчас намагалися допомогти їм. Ситуацій різних було дуже багато… Наприклад під час однієї поїздки на автобані Польщі розірвало колесо. Нагадаю, що автобан – це автомагістральна система, якою автомобілі мчать на шаленій швидкості, оскільки вона там, практично, не обмежується. Одного разу вночі відмовили гальма. Також був випадок, коли, під час руху на швидкості, відкрилися двері…
«Зараз про це згадувати навіть цікаво і смішно, а тоді це було жахливо, страшно і моторошно», – згадує Євгеній. Завантажували бус усім, що давали: харчі, ліки, спальні мішки, миючі засоби – усе брали, іноді вага буса перевищувала 3 тонни, і намагалися чимшвидше завезти усе в Україну, де ця допомога була найбільше потрібна.
Не обходилося без проблем і на митниці. Доводилося іти до людей, просити, розказувати, говорити про важливість вантажу, який вони везуть, і водії пропускали. Хоча: «Та було, що стояли на кордоні десять годин, – ділиться спогадами Ігор. – Ми наче застрягли в просторі між Україною і Польщею. Таких автомобілів, як наш, було багато, тож доводилося чекати своєї черги. І повірте, це було найважче.
Очікування для таких енергійних, активних чоловіків було ще тим випробуванням. Зате в Україні вони мчали, практично ніде не зупиняючись, аби чимшвидше доставити свій вантаж. Їхали Ігор з Євгеном в Рокитне, там передавали привезене іншим волонтерам, які віддавали необхідне внутрішньо переселеним особам, везли на Київщину, де люди залишилися без засобів для існування, їхали на схід. Відвозили і вони хлопцям спальні мішки, тепловізори та інші необхідні речі, які замовляли військові.
Справи на фірмах та й усі домашні, сімейні турботи взяли на свої плечі дружини. Вони займалися справами чоловіків і самостійно опікувалися дітками. Світлана справами Євгена, Тетяна – Ігоря.
«А як інакше? Ми маємо бути єдині у своєму прагненні допомагати один одному. І наші половинки це добре розуміють, бо саме вони – наші половини, тобто вони – це ми, – діляться чоловіки. – Насправді дружини нас дуже підтримують, і саме їхня підтримка дає нам сили, натхнення займатися такою важливою справою».
Ми – українці – дуже різні, але в одному ми єдині, як ніхто, – у прагненні бути вільними і незалежними. І Україна саме такою буде. Інакше це вже буде не Україна. А з такими людьми, як Євгеній Коваль та Ігор Богданець вона стане найкращою країною у світі, бо вони, як і багато інших, про це мріють і все для цього роблять.
Юлія ЛОЗЯН.
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.
Така необхідна допомога хлопцям, які ризикують найдорожчим – життям
106-ий день збройного протистояння України з Росією. Обстріли і вибухи для більшості українців стали, на превеликий жаль, звичною справою. Війна відкрила завісу людських стосунків, оголила саму суть кожного з нас. Як разюче різні чорний і білий кольори, так і в людей сьогодні відкриті власні чесноти і вади. Усі ми різні, але невід’ємним є те, що нас усіх об’єднує – це людяність, чуйність, добро та дружба.
Друзі завжди пізнаються в біді, а коли ця біда спільна, вони ще більше гуртуються, поєднуючись спільними справами, спільними поглядами, спільними прагненнями та мріями. Вони стають побратимами.
Підприємці Рокитного, а саме Сергій Стрілець, Олег Костюк та Олександр Музика у цей складний час вкотре проявили себе не просто розумними, добрими, підприємливими людьми, а ще й сміливими, щедрими, відчайдушними і надійними друзями.
«Коли наші хлопці з передової подзвонили до Олега і попросили допомогти необхідною для них технікою, ми з Сашком, звичайно, підтримали його прагнення знайти усе необхідне і обов’язково доставити на схід. У нас не було навіть краплі сумніву. Ми просто одразу разом взялися за справу, вирішували як, що за чим робити, щоб якнайшвидше знайти і купити необхідний квадроцикл з причепом надійної якості. Хлопці усі свої особисті справи відклали вбік і почали плідно працювати над вирішенням цього питання», – розповів Сергій Стрілець.
Чоловіки підключили до справи інших підприємців, мешканців нашого краю, всіх поіменно одразу складно перерахувати, а когось не згадати – буде не правильно, адже люди долучилися і зробили свій внесок у цю справу, а отже в майбутню перемогу нашої країни.
Звичайні люди, які мешкають поряд з нами, зуміли зібрати кошти, знайти і придбати технічний засіб. Крім того Сергій разом з Олегом та Олександром викроїли особистий час від сім’ї і дітей, від справ, які щодня треба робити, щоб мати засоби для життя, від служби, яку вони теж щоденно несуть, охороняючи мир і спокій нашої Рокитнівської громади, щоб поїхати на схід – туди, де саме пекло війни…
«Як це вдалося зробити: зібрати гроші, знайти, придбати все необхідне і відвезти, зараз у двох словах складно пояснити. Просто ми дуже хотіли допомогти своїм – хлопцям, які ризикують найдорожчим – життям. Хіба могли ми відмовити їм у підтримці і такій необхідній для перемоги допомозі?» – констатує Олександр Музика.
«Мене дивувала реакція військових, – ділиться враженнями Олег Костюк, – вони раділи привезеній нами техніці, як малі діти іграшці. Вони просто сяяли щастям. Це було саме те, що їм сьогодні там потрібно… для швидкого вивезення з поля бою поранених і загиблих побратимів…»
Поїздка до міста Покровська Донецької області виявилася складною. Дороги заходу і сходу не порівняти, інтенсивність руху теж. Друзі на Донеччині побачили не лише земляків, які боронять свій край, вони побачили звичайних українців – мешканців сходу, які, незважаючи на усі небезпеки, залишилися там і теж готові віддати свої життя за Батьківщину – за вільну, незалежну Україну.
Людина так влаштована, що планує своє життя на кілька днів, тижнів, місяців, років вперед. Тепер в Україні це не можливо, усі ми живемо сьогоднішнім днем, ми з надією дивимося у завтрашній і дякуємо Богу, що він наступив…
«Тепер, мабуть, ніхто з нас вже не мріє про прибуткові справи, про чудові перспективи розвитку бізнесу, усі ми мріємо лише про мир, щоб не стріляли, щоб не вбивали людей, бо життя кожному з нас дав Господь і лише Він має право вирішувати, кому жити, а кому ні», – додав Сергій Стрілець.
Війна – страшна біда, яка вчить нас цінувати звичайні прості речі – мир, добро, спокій і неповторний щебет пташок, які після вибухів просто зникають…
Наталія ЛОЗЯН.
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.
Сльози людей, яким не вистачило місця, повертають тебе назад
Бричка Володимир Дмитрович відомий на Рокитнівщині пресвітер, людина з високими моральними цінностями, яка є взірцем християнського життя… Свого часу багато вчився, здобув освіту при Львівській богословській семінарії. Має ступінь доктора. Одинадцятого квітня 1982 року сталася знакова подія в його житті. Рішенням членів Карпилівської церкви християн віри євангельської (с. Карпилівка) був обраний на пресвітерське служіння. «40 років, це мало чи багато? Звичайно, ніби вчора, але скільки історій, скільки переживань і всього прожитого, все одно хотілося б повторити слова псалмопівця: «Спадщина випала мені в гарних околицях, і частка моя подобається мені вельми.» Вдячний Господу, Церкві і всім служителям, братам і сестрам, які допомагали, формували і впливали на мою історію. Зносили мої слабкі сторони, довіряли різного роду служіння в братерстві», – ділиться Володимир Бричка. Сьогодні вже п’ятий рік Володимир Дмитрович очолює відділ сімейного служіння в Україні.
Дякує Богу за те, що має хороших дітей. У Володимира Дмитровича і Надії Семенівни 12 дітей, але сьогодні вони живуть своїм самостійним життям, 11 синів і дочок тепер мешкають у Сполучених Штатах Америки. Одна дочка із сім’єю залишилася, як і батьки, у Карпилівці. Багаті Брички і на внуків, яких мають – сорок три.
Володимир Дмитрович займається волонтерством з самого початку російсько-українського протистояння, ще з 2014 року. Побачивши на кордоні з Кримом (на Херсонщині) українських військових, які навіть не мали ще облаштованої польової кухні, зрозумів – вони потребують допомоги, яку він може організувати. І крок за кроком справа почала рухатися вперед… Щоправда, самого слова «волонтер» тоді ще ніхто не знав, але допомагати потребуючим треба завжди – так вчить Біблія…
Порятунок людей
Як тільки люди почали втікати з гарячих точок: Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Ворзеля, Макарова, почалося скупчення, Володимиру Дмитровичу повідомили, що треба людей вивозити з Києва, вони туди втікали і збиралися в церквах.
Міст біля Ірпеня був підірваний, тому наші волонтери їздити до столиці почали через Фастів. З часом стали під’їжджати до зруйнованого моста і забирати людей там. Мешканці майже 3 кілометри пішки йшли до того місця, якимось чином переправлялися на інший бік, щоб їх забрали.
Потім просили зелені коридори і, коли їх відкрили, наші рятівники почали забирати людей з селища Ворзель. Вивезли сиріт з будинку дитини, яким було від 0 до 3-ох рочків – 53 дитини. Місцеві хлопці, чоловіки допомагали евакуйовувати – виносили малечу. Коли вивозили діток, то жінки, які їх супроводжували, як тільки почули, що вже наші блокпости, наче на світ народилися. Вони українським військовим махали, посміхалися, вони просто світилися радістю – були такі щасливі.
«Уявіть у приміщенні притулку 2°С тепла, працівникам доводилося за 4 кілометри ходити по воду, щоб їсти зварити. Потім знову йшли, приносили, нагрівали, гарячу воду наливали у пляшки і клали між дітками в ковдрах, щоб їм тепліше було. Завезли їх до Києва до дитячої лікарні. Згодом дізналися, що наступного дня місія з Румунії перевезла їх усіх у Чернівці. Коли хотіли для них привезти дитяче харчування, кошти, памперси, то вони подякували і відмовилися, бо румуни їх добре усім забезпечили. Тож усе відвезли в інший дитячий будинок», – розповідає Володимир Бричка.
Наступного дня забирали мешканців з будинку для літніх людей (хворих, лежачих) теж з Ворзеля. Коли вже виїхали з цього селища, то на російському блокпосту зупинили цілу колону, проїхали російські танки, і наказали чекати. Колона простояла майже дві години. Не всі люди розуміли, що відбувається, чому їх забирають… Напруга, тривожність була і серед перевізників, і серед цих людей. Потім дорогу відкрили, ніхто не постраждав, ніхто нікого не чіпав, і колону пропустили. Стареньких завезли у Бровари. Таких будинків в Україні є ціла мережа, тож у цьому містечку їх поселили в аналогічний заклад.
На ворожих блокпостах було різне: і телефони забирали, і розбивали, траплялося, що й віддавали, і машини з волонтерами просто так розстрілювали. Одного разу простояли на російському блокпосту 3 чи 4 години, але колону в зелений коридор так і не пропустили.
Зеленим коридором автомобілі рухалися колоною 40-50 автобусів туди. Їх супроводжували по одній машині швидкої, рятувальників і Червоного Хреста. До останнього українського блокпоста їхала поліція і тут залишалася. Назад колона поверталася набагато більшою, до 200 машин приєднувалися до неї, вклинюючись між автобусами.
Люди в автобусах одні сідали, інші на них лягали у 2-3 яруси, аби більше помістилося, бо ж місць не вистачало. І все це під час вибухів, які постійно лунали поряд. За своєю специфікою вони були різні, якби ж то був спеціалістом, то міг би зрозуміти, що це українські військові знешкодили чергову ракету в повітрі, а так… дуже страшно, бо надто потужні вибухи. Дехто після цього розверталися і поверталися назад. Володимир Бричка завжди їхав далі, виконуючи свою надважливу місію.
Коли відправлялися у зелений коридор, то жодної допомоги чи продуктів туди не везли, бо для цього не було часу, головною метою було чимшвидше забрати і врятувати людей. Володимир Дмитрович особисто зробив з десяток рейсів, організувавши по 5-6 автобусів. Загалом врятували близько 2000 душ.
«Там хаос – кожен сам за себе, кожен намагається просто вижити. Там треба мати міцні нерви, і не можна жодного невдоволення показувати, аби не завдати шкоди справі порятунку людей», – ділиться спогадами Володимир Бричка.
Багато переміщених осіб їхали транзитом через Карпилівку. Тут їх розміщували і сортували: цей автобус на Польщу, цей – на Тернопіль, цей – на Львів. Люди могли залишатися тут і жити. Хтось чекав, поки щось вирішиться, хтось шукав зв’язок з ріднею. Бувало, що родичі самі приїжджали й забирали.
Вивезли з окупованої території і пораненого чоловіка (сам з Волині), він працював в одному з господарств – доглядав худобу. Коли їхали трактором, їх підірвали, його хвилею викинуло з кабіни, племінник, який був за кермом, одразу загинув. Поранений чоловік два дні в лісі ховався. Без документів не міг податися ні до своїх, ні до чужих, і місцеві не хотіли до себе в будинки пускати, бо їх щовечора перевіряли. На окраїні заховався в хаті, що стояла пусткою. Тож, коли приїхали волонтери, місцеві підказали: «Заберіть і того чоловіка, він поранений». То так і його врятували. Багато знівечених людських доль.
Дають маршрут, куди можна їхати і де забирати, їздити самому по вулицях не дозволяли, та й вулиці після обстрілів впізнати важко. «Шкода, що їдеш назад, а ще так багато людей стоїть і плаче, а ти не можеш їх забрати, бо вже немає місця. Боляче і нам, і тим людям… – згадує Володимир Дмитрович. – І хіба зможеш, побачивши їхні очі, залишатися вдома? Ні. Якщо можеш і маєш можливість, ти залишиш усе, але порятуєш людей».
Згодом почали забирати мешканців села Білогородка Бучанського району. Щоправда, вони боялися з чужими їхати. Вже з церкви, куди мешканці зверталися, їхали сміливіше. Їх там сортували за напрямками: куди хто хотів, і забирали. Траплялося, що Володимир Бричка таких людей віз зовсім не своїм маршрутом.
«Там, де велися бої, все страшне… Але вражає, коли цілий майданчик нових тракторів, комбайнів і всі вони просто знищені. Це ж яка мала бути злість, звірство, якщо не можна собі забрати, то треба знищити? Сподобався будинок – треба зруйнувати? Є моменти, які не піддаються здоровій логіці», – ділиться Володимир Дмитрович.
Гнів це не добре, але такий гнів, який є у наших військових, ми не можемо засуджувати. Не можна перемогти ворога, якого любиш. Не можна любити того, хто на твоїх очах чинить звірства з твоїми рідними, близькими та й просто звичайними людьми…
Така потрібна допомога
Коли евакуація практично закінчилася, і старші люди залишилися у своїх домівках з думкою: «Будь, що буде…», – то наші волонтери одразу ж переключилися на інший вид допомоги.
Росіяни вигрібали, забирали усе, що могли, а що не могли – те нищили. Картоплю вивозили і БТРами, і танками. Постріляли корів, бо були такі представники «руського міра», що сала і тушонок не їли, а м’яса хотіли.
Постала потреба в продуктах. Люди включилися варити усе, хто що міг: котлети, чебуреки, вареники, налисники, пельмені, тушонки, пиріжки, булочки і т. д. Почали возити, щось солдатам віддавали, щось – людям. Але потепліло, і за півтори доби дороги (наприклад, у Чернігів) продукти почали втрачати свій вигляд. Тож стали возити муку, дріжджі, олію, тушонку – усе те, що можна зберігати.
З дизельним пальним, як і з іншим паливом, сьогодні проблемно. Вигідніше завантажити одну фуру, ніж 5-6 бусів. Вже з десяток разів Володимир Дмитрович возив і продукти. Фурою 25 т продукти доставляли військовим у м. Баштанку Миколаївської області для солдат. Дві фури загрузили і відвезли в напрямку Покровська, Курахова, Авдіївки, Волновахи. Коли останній раз приїхали, то військові нам сказали, що вони більш-менш забезпечені харчуванням, запропонували роздати місцевим, які дуже бідують. І справді, люди з радістю за одну мить розібрали продукти. Тож почали формувати набори, щоб там були і цукор, і крупи, і мука, і олія, і тушонка – всього по трохи. Ми ж намагалися забезпечувати у першу чергу солдат, а потім – місцеве населення. Одну фуру відправили на Сумщину, іншу – на Чернігівщину.
З Рокитнівщини і Сарненщини завезли солдатам 8700 пасок – на Харківщину, в Курахово Донецької області. Там навіть зустріли своїх земляків. Паски із Рівненської місії «Добрий самарянин» відвезли на Житомирщину.
За ці два місяці побували в Житомирській, Київській, Чернігівській, Харківській, Донецькій, Миколаївській, Запорізькій, Сумській областях. Одного разу довелося заночувати на Дніпропетровщині – застала комендантська година. «У Павлограді на заправці зупинилися, прилаштовуємося до ночівлі, – розповідає Володимир Дмитрович. – Дивлюся під’їхала ціла колона військових. Повискакували хлопці, курять. Підійшов до командира кажу: «Слухай, в мене в фурі 20 т продуктів є, з них 2-3 т вже готової продукції: пельмені, чебуреки, вареники, котлети...» – а в нього аж сльози на очах: «Вже добу їдемо – голодні, холодні…». І ми були дуже раді, що так вчасно попали в те місце, де дуже були потрібні. Ящиками роздавали продукти, а хлопці були щасливі, що їх просто так можуть нагодувати. Це був один із приємних моментів».
Дещо про волонтерство
«Волонтерство – це неповторне приємне відчуття, коли ти можеш допомогти, принести користь, надати підтримку іншим. Коли бачиш щасливих, радісних, вдячних людей, то розумієш, що допомога потрібна. Ти ж можеш не їхати, тебе ніхто не змушує, але їдеш і робиш усе, що в твоїх силах, щоб допомогти іншим», – констатує Володимир Бричка.
З 2014 року він брав участь в обміні полонених, за що йому вручено нагороду – медаль від ГО «Група Патріот», адже допоміг віднайти і врятувати більше 60 чоловік.
«Упродовж усього життя Володимир Дмитрович поєднує різні сфери діяльності, активно допомагаючи і підтримуючи усіх, хто цього потребує. Він присвятив іншим величезний відрізок власного життя, за це ми його любимо і дуже цінуємо», – розповідають віряни церкви ХВЄ. І справді, Володимир Бричка – людина, яка неодноразово допомагала і допомагає іншим, ризикуючи власним життям.
«Завтра, дасть Бог, почнеться нова доба – доба перемоги, миру і відбудови. Нам доведеться багато працювати, а допомагати ще більше, адже знедоленим людям потрібні наша підтримка і розуміння. Легко не буде, але відбудовувати і допомагати стане набагато веселіше», – розмірковує Володимир Дмитрович. І, повірте, в цій героїці В. Д. Бричка теж буде першим.
Наталія ЛОЗЯН.
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.
Стежками життя
Нелегка доля звичайних людей
Увійшовши в звичайний дерев'яний сільський будинок, я наче потрапила у казку. Вишитих подушок, простирадл, рушників було стільки, що очі мимоволі розбігалися, милуючись барвистими неповторними візерунками.
Тепер їх, а ще в такій кількості одразу, не в кожній хаті побачиш. Молодь вважає, що вже не модно, а старші й не перечать, аби не було сварки. Так помаленьку вишиті речі відкладаються на найдальші полиці.
Зовсім інше ставлення до вишивок у сім'ї Ганни Антонівни Тіт з Біловіжа. Раніше вона дуже багато вишивала. Особливо ночами, відпочиваючи душею, бо вдень не було часу. Тяжко працювала з весни до зими штатною лісокультурницею, а взимку – лісорубом у Біловізькому лісництві Остківського лісгоспу. Подобалося жінці відтворювати на чистому білому полотні барвисті візерунки квітів, неповторні геометричні орнаменти. Сьогодні вона вже не займається цим рукоділлям. Поважний вік, а й вже 84 роки, бере своє.
Ганна Тіт з другим чоловіком на двох мали четверо дітей: хлопчик і дівчинка Федора, син Ганни і спільна донечка Галинка.
Незчулися, як вони підросли, роз'їхалися світами. Анатолій Тіт живе в Росії, Володя Примак – у Вараші, Валя Примак – у Білорусі. Коло мами залишилася лише Галинка, поїхати їй кудись не судилося. Доля в дівчинки не просто складна, а надзвичайно тяжка...
Ще у школі разом з однокласниками Галинка любила гратися, бігати по подвір'ї, як і всі дітки. Одного разу на уроці фізичного виховання впала і сильно вдарилася. Заболіла рука. У дітей таке часто буває. Хіба ж вони мало падають? Так думала і Ганна Антонівна. Проте, на другий день, коли дівчинка вранці хотіла встати з ліжка, раптово впала. Відняло ноги і руки. Вантажною машиною відразу повезли в лікарню. Довго Галинка лікувалася і йшла помаленьку на поправку. Відпустило руки, почали ставити в коліноупор на ноги. Тренувалась, стояла по 3 години. Однак, з часом Галинка відчула погіршення: стала терпнути ліва сторона...
У 1987-97-их роках обстеження за обстеженнями давали дівчині надію. У Києві взялися зробити операцію. В інституті нейрохірургії Галя лежала не один раз. Пів року дівчина була у тяжкому стані, проте надія на одужання змушувала їх погоджуватися на все, що пропонували лікарі.
Галинка хотіла швидше одужати, а Ганна Антонівна, як і кожна мама, мріяла бачити свою найменшу кровиночку здоровою. З того часу дівчина не знає, як це ходити своїми ногами, як це самостійно сісти чи самій що-небудь зробити. Її руками і ногами стала найрідніша людина на світі – мама. В 1989 році їй дали довічну першу групу, як людині з особливими потребами з дитинства, а в 1999 році після складних трьох операцій (третя операція – шунтування) довічну першу групу першої категорії по ЧАЕС. У 2011 році об’єднали їх в одну, але соціальну допомогу, розповідає жінка, платять як за просту групу, перерахунок так і не роблять.
У 1999 році доля підготувала для них ще один удар – пішов у кращі світи батько дівчини. А в 2005 році померла бабуся Агафія Кирильчук – мама Ганни Тіт. Тож обидві залишилися сиротами. Десятиліттями жінки підтримують одна одну і розуміють вже навіть не з пів слова, а лише з одного погляду.
Кілька років тому у Галини було двостороннє запалення легень. Її привезли до Рокитнівської лікарні. Дівчина думала, що це вже кінець. З розпачу зателефонувала Анатолію Герасимчуку і попросила про допомогу. Відгукнувся одразу, і разом з Анатолієм Кінчуром (тоді голова районної ради) прийшли її провідати. Вони, звичайно ж, допомогли, а ще підтримали морально, бо дали надію на порятунок. Хоча, чесно сказати, і лікарі, і медичний персонал закладу не залишали Галю без опіки, допомагали рятувати і зробили усе можливе. Сьогодні Галина Федорівна про це згадує, як про страшний сон. Вона надзвичайно вдячна усім, хто від неї не відвернувся.
І скажу вам по секрету, вона вважає, що поганих людей на світі не існує, тому що Галина Федорівна, як і її мама Ганна Антонівна, бачать у людях тільки хороше, вдячні їм і за добре слово, і за підтримку, і за допомогу. Хоча з допомогою, а особливо від держави, ой, як складно. У 2009 році отримала кімнатну електроколяску, але за ці роки вона вже зносилися, поламалася. У 2017 році мали дати нову, теж кімнатну – не дали. У 2019 році документи подали знову, папери прийняли, а коляски так і не виділили.
У 2020 році у Галі різко став падати зір. Майже нічого не бачила. Тож перенесла вона ще дві, слава Богу, успішні операції на очі: замінили кришталики.
Мама з роками теж почала втрачати здоров’я. Минулого року у неї виявили пухлину. У квітні прооперували і видалили одну молочну залозу. Тепер Ганна Антонівна теж має другу групу першої категорії по ЧАЕС. Але жінок підтримують усі. З родичів – старша сестра Домнікія Антонівна з родиною; свого часу допомагав і її брат Іван Антонович, жив у Білорусі, тепер вже і він десь там – у небесах.
У 2013 році від електропроводки раптово загорілася стара хата. Усе село бігло її гасити. Хлопці, ризикуючи життям, різали дах, щоб зупинити вогонь. Загасили.
До Дня людей з особливими потребами приходила провідати вчителька молодших класів Олена Миколаївна Примак зі своїми вихованцями – учнями четвертого класу. Дітки допомогли дрова скласти. На день працівника лісу з Остківського лісгоспу передали Ганні Тіт 500 гривень і «Миколайчика» – пакунок смачних цукерок. Дуже приємно, що вони не забувають своїх ветеранів праці!
Не залишають їх наодинці з проблемами і однокласники Галі. Завжди провідують, допомагають. З-поміж них і Григорій Таргонський. За його сприяння, розповідають жінки, фірма «Тех-агро-2017» висипала біля них дорогу. Тож дякувати людям є за що, і роблять це Галина Примак і Ганна Тіт як особисто, так і в соціальних мережах, де Галина Примак теж присутня. Вона завжди з цікавістю слідкує за життям краю, адже з 2012 року має ноутбук та й Інтернет підключили. Тож тепер вона для своєї мами головний центр інформаційних новин, а також щороку виписують газету «Новини Рокитнівщини», яку люблять і завжди підтримують, бо вона пише про простих людей, котрі живуть поряд з нами.
Юлія Лозян.
На фото: Г. А. Тіт з донькою Г. Ф. Примак.
Фото із сімейного альбому.
Людські долі
Коли воля сильніша
від життєвих обставин
По-різному складаються людські долі – одних постійно супроводжує фортуна, всюди всміхається удача, доступні всі життєві блага, в інших же навпаки – на дорозі буття переслідують негаразди, неприємності, а часто і трагічні повороти долі. Чому так відбувається, збагнути в площині людського розуму неможливо, адже це за межами нашої логіки.
Далеко не всі люди, які потрапляють в складні життєві обставини, завжди можуть розібратися в причинах, знайти правильний вихід зі становища і пливуть за течією життя, не в змозі протистояти обставинам, ламаються душевно, а згодом і фізично. На жаль, таке наше життя.
Але бувають приклади, коли воля до життя, відповідальність за долю близьких людей, мобілізують розум, подвоюють зусилля в протидії лихій долі, і болі й незгоди відступають перед торжеством вічного буття.
Яскравим свідченням вищесказаному слугує приклад сім’ї Федора Андрійовича та Варвари Олексіївни Огородніків – мешканців славного села Рокитне, по життю яких доля пройшлася наче буревій над полем стиглого врожаю.
Спочатку все було добре – побралися народили сина Віктора, працювали, будувалися. Все, як і в більшості молодих родин. Варвара Олексіївна працювала на Рокитнівському склозаводі, глава сім’ї мав купу різних робітничих спеціальностей, тому жодних проблем з працевлаштуванням ніколи не мав – він професійний водій, тракторист, зварник, тож працював на будівельних підприємствах району, в РЕМі, місцевому колгоспі «Ленінським шляхом», тодішньому міжколгоспному лісництві, торгівлі. Життя йшло усталеним руслом. Федір Андрійович був добрим господарем, мав, як кажуть, золоті руки, і сім’я жила у достатку та злагоді.
Виріс син Віктор, створив власну сім’ю, одне за одним пішли внуки, яким Федір Андрійович та Варвара Олексіївна були безмежно раді. Здавалося б, нічого не загрожує сімейній ідилії. Але тут життя наче зламалося, дало глибоку тріщину, назавжди зник звичний порядок речей, над сім’єю нависла чорна хмара розпачу і журби. Не заладилося подружнє життя у сина, а згодом він пішов з життя, невістка не дуже переймалася вихованням дітей, і її за злісне ухиляння від материнських обов’язків було позбавлено батьківських прав. Троє маленьких діток Вікторія, Василько та Світлана залишилися практично сиротами. Виховувати та становити їх на ноги довелося бабусі Варварі та дідусеві Федору. І хоча діти були позбавлені опіки люблячих батьків, все ж жили непогано – бабуся і дідусь робили все можливе, щоб діти ні в чому не відчували потреби. Але біда сама не ходить, складні випробування для цієї сім’ї лише почалися. Невдовзі, в 2003 році, у ще досить молодому віці пішла з життя Варвара Олексіївна. Весь тягар виховання малолітніх дітей ліг на плечі Федора Андрійовича. Але це ще був не останній удар долі… Незабаром у Федора Андрійовича стався важкий інсульт, він вижив, але став інвалідом і має нині дуже обмежені фізичні можливості. Питання виховання дітей знову повисло в повітрі. З такою недугою він довго не міг отримати статус їх опікуна, адже опіка була йому потрібна самому. Проте Федір Андрійович не зламався – вирішив будь-що своїх кровинок підготувати до самостійного життя власноруч і не віддавати у прийомну сім’ю чи дитячий будинок. І досяг поставленої мети – незважаючи на неймовірні труднощі, добився опікунства і нині виховує своїх внуків добрими, щирими, працьовитими та чемними. Вікторія вже практично доросла, їй 17 років, і навчається у столиці в національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова. Вчиться на заочній формі навчання і водночас працює в сфері обслуговування, адже для прожиття у Києві потрібні кошти. Проте мріє перейти на очну форму, щоб весь час присвячувати лише навчанню. 15-річний Василь – учень Рокитнівського професійного ліцею, здобуває фах електрика. Дуже любить електротехніку і планує продовжувати навчання у цьому напрямку після закінчення ліцею. Як обдарована дитина, отримує сприяння і підтримку, в тому числі матеріальну, з боку адміністрації ліцею. Наймолодшій Світлані 13 років – вона учениця Рокитнівського ліцею №2. З фахом ще не визначилась, але гарно навчається і бажає здобувати спеціальність за кордоном. Вона є гарною помічницею в господарстві, вміло виконує всю домашню роботу, у хаті завжди чисто, прибрано, охайно та тепло.
І дідусь Федір своїми онуками не може натішитися. «Дякуючи дітям, я знайшов сили і сенс свого подальшого життя», – каже Федір Андрійович. Він подбав, щоб кожен з онуків мав з досягненням повноліття свій власний куток та дах над головою, придбав для них різне нове майно, необхідне у дорослому житті, і прагне дати всім гарні стартові умови для цього.
Незабаром, 8 лютого, Федір Андрійович відзначатиме своє 68-річчя. Побажаймо ж йому здійснення всіх мрій, щастя, удачі, а головне – здоров’я. Щоб його внуки, заради яких він вчинив і продовжує чинити громадянський подвиг, досягали великих життєвих успіхів і висот і надалі тішили його любляче батьківське серце. Він цього заслужив.
Леонід ІЩУК.
На фото: Огороднік Ф. А. з онуками Світланою та Василем.
Фото автора
.jpg)
Люди
«Я дякую Богу за любов до музики»
Про такий дар БОЖИЙ, як ТАЛАНТ, я довідалася, без всякого сумніву, саме тоді, коли стала знати Людмилу Вострикову. А було це у далекому-далекому дитинстві. Тоді ми ще називали її Люсею. І мала вона прізвище Ковальчук. І йшла слава про неї поміж людьми, як про дівчинку із голосом янгола. Як він звучав! Із самого малечку. Від народження. Про це навіть існує сімейна легенда, яка розповідає наступне. Коли героїня сьогоднішнього нарису з’явилася світ, то так закричала на увесь пологовий будинок, що акушерка мимоволі зазначила: «О, Зикіна народилася!». А це була в ті часи доволі відома співачка. В честь її дівчинку й нарекли Людмилою. А в подальшому були вражені ще й голосом своєї дитини, який стане так само знаменитим та впізнаваним і лунатиме з багатьох сцен рідної країни та світу… Це в майбутньому. А тоді, в дитинстві, її завжди просили співати вдома, особливо батько, який був родом із надзвичайно музикальної сім’ї й сам мав чудовий голос. Унікальним співочим талантом Бог наділив і матінку Люди. Отже, маленькою її завжди виявляли бажання послухати й домашні, й ті, хто приходив до них у гості чи просто на посиденьки. А вона, як пригадує, ховалася за двері в іншій кімнаті і співала. Потім виходила з-за них, і отримувала овації, похвалу та компліменти. Тато любив брати донечку і в поле, коли возив обіди комбайнерам у час жнив. Вона співала й там – і для хліборобів було справжньою насолодою слухати маленьку артистку під час свого хай і нетривалого обіднього перепочинку. Людмила, як згадує себе, то взагалі завжди, постійно і повсюди співала. Вона навіть не уявляла, як можна по-іншому. У неї з уст безперестанку лилися різноманітні мелодії. Мала добру пам’ять, тож вивчала все, що слухала по телевізору чи радіо. Не раз отримувала зауваження від дорослих за своє «мугикання». Але не дуже переймалася, бо вже маленькою відчувала, що душа її не може не співати… Виступати на сцені вона почала, ще коли не пішла в перший клас. І з майбутньою вчителькою музики Люду також познайомили до школи. А коли дівчинка переступила поріг своєї рідної Рокитнівської СШ №2, Галина Васильченко одразу взяла її під власну опіку, стала займатися, шліфувати талант. «Я дякуватиму їй усе життя! – з трепетом у голосі зізнається сьогодні Людмила Вострикова. – Галина Семенівна була моя справжня шкільна віддушина. Як вона точила звук! Які пісні підбирала! Як готувала до виступів! Яка у нас із нею була гармонія! Вона – моя перша музична мама». Із взаємним і справді неймовірним захопленням розповідає про свою обдаровану ученицю і Галина Семенівна Васильченко: «Люда з першої хвилини привернула до себе увагу. Вона вразила мене до глибини душі, – згадує вчителька музики через багато років. – Такого голосу, такої чистоти інтонування, як у неї, я ще не чула! Це дитина, якою я захоплювалася, захоплююся і буду захоплюватися. Яка вока вона талановита і яка трудолюбива! Такої на всій Рокитнівщині немає. Які ми з нею готували сольні номери! І якою незамінною вона була в хорі. Могла виконувати будь-яку партію. У неї чудова пам'ять. Вона особлива, просто особлива! У мене пожиттєва любов до Люди. Вона щира, справжня, дуже добра, а від того ще й гарна. Вся світиться. Я відчувала нутром, що у неї велике майбутнє в музиці. Кожен вчитель повинен мати заміну – і ось вона! Тож хіба можу я не пишатися такою ученицею?!». Про те, що ніхто і ніколи не співав так, як вона, у нашій школі і цілому селі Рокитне, засвідчить дуже велика кількість людей, її шанувальників. Старших, ровесників і менших від неї. Ми ж бо росли на її піснях, переходили із класу в клас. Виступали разом у шкільному хорі. Але хіба хоч хтось міг дорівнятися? Вона була нашим талантом і нашою улюбленицею, гордістю і талісманом, знаменитістю і авторитетом. Дружелюбна, весела, позитивна, осяйна, магнетична, до якої всі завжди горнулися і навколо якої всі гуртувалися, яку всі цінували і навіть підносили. А Люда, маючи воістину Божественний дар, залишалася простою і звичайною, бо так вчила мати.
Бо не зазнаватися, не виділятися і не вихвалятися перед іншими настановляли брати, які вже по роду вдалися надзвичайно здібними музикантами і співаками. Чудовий голос мала і старша сестра Людмили (у батьків їх було четверо). І от вона, найменша у сім’ї, справжня перлина, на долю якої випало стати окрасою всіх подій, які тільки проходили в рідній школі, сільському клубі чи районному будинку культури. А ще Люду забирали з уроків виступати на фермі, співати на полях, як вже згадувалося. Була вона і учасницею різноманітних конкурсів. Так минуло десять років навчання… А далі, як і в однокласників, перед нею постав життєвий вибір. Усі навколо бачили цю обдаровану дівчину лише на сцені. Але тільки не вона сама. Принаймні, поки що. Людмила ж мала довести (передусім собі самій), що здібна не лише в музиці. І Бог дав їй шанс спробувати свої можливості в іншій професії, при тому навіть не в одній. Вона і в медичне училище поступила. І згодом в поліграфічний технікум, після закінчення якого працювала у Львові. Саме в цьому місті і стався випадок, який перевернув усе її життя. Якось під час перегляду вистави у драмтеатрі імені Марії Заньковецької, Людмила почула неймовірний спів і так розчулилася, що душа її в буквальному розумінні розривалася від туги за музикою. Невдовзі вона лишила все і поїхала додому. А там одного разу пішла з матір’ю в ліс по чорниці. Та як сіли вони обідати, та як заспівали удвох «Петрівочку»… Після цього Людмила Дем’янівна вже остаточно зрозуміла, що не зможе без музики. Особливо без фольклорної, такої природньої і справжньої. Надихнула ще й однокласниця, яка навчалася в Рівному і співала в знаменитому колективі «Горина». Про нього Люда почула тоді вперше. Потім вона завжди дякуватиме Ніні Котюк (Федорович) за вчасну розмову, пораду і підтримку у бажанні поєднати своє життя з музикою. …Того ж літа талановита рокитнівчанка відправилася вступати до Рівненського інституту культури. І коли під час творчого конкурсу заспівала мамину «Петрівочку», то члени приймальної комісії відклали вбік записники та ручки… і заслухалися. «Де ж ти була так довго, дитино?» – тільки й мовив по завершенню виконання голова приймальної комісії, знаменитий викладач і корифей закладу Василь Павлюк. А згодом додав: «Людмило, на нас чекає дуже багато роботи». І вже з перших днів її студентства вони в буквальному розумінні працювали до сьомого поту під час кількагодинних репетицій та індивідуальних занять. Василь Михайлович взяв її під своє крило, як і всіх талановитих студентів. Одразу запросив стати учасницею відомого фольклорного колективу «Горина», який самотужки створив та виплекав і який вже в той час (а були це дев’яності роки) гастролював із виступами за кордон. У перші місяці свого навчання відправилася у таку поїздку й наша Люда. А ще разом з іншими студентами вирушала в експедиції до поліських районів Рівненщини збирати фольклор. Тож роботи справді вистачало. Однак для неї вона була в радість і в насолоду. Дівчина усім серцем відчула, що потрапила в свою стихію, а отже поринула в неї з головою. «Для мене розпочався справжній рай музики», – зізнається вона сьогодні. Так, у житті героїні нашого нарису все відбулося по промислу Божому. У якийсь момент Людмила збагнула, що найбільшим її покликанням є музика. Мрія присвятити себе мистецтву співу привела її в заклад, де вона повністю змогла себе реалізувати, де зустріла людей, які невтомно допомагали шліфувати та розвивати природжений талант. Перевагу з-поміж усіх Людмила Вострикова, звичайно, віддає Василю Михайловичу Павлюку. І якщо свою шкільну вчительку вона називає музичною мамою, то викладача вузу, безперечно, хрещеним батьком, який разом із любов’ю до музики прищепив ще й любов до рідного Полісся, його культури і традицій. А також спонукав замислитися над тим, якими безцінними для кожного є батьки, сім’я і рідна домівка. До речі, в дні Людиного навчання вся її співоча родина на чолі з батьком і матір’ю мала честь виступати в знаменитому палаці «Україна» в Києві.
А повертаючись до розповіді про Рівненський інститут культури, варто відзначити ще й той факт, що він став для Людмили Дем’янівни місцем воістину доленосним. Тут наша талановита землячка зустріла свою половинку і любов усього життя – Сергія Вострикова. З майбутнім чоловіком вони навчалися в одній групі і одружилися, будучи студентами. Разом співали у «Горині» й понині співають. У 1997 році ця гарна пара стала випускниками. Людмилу запросили працювати на кафедрі фольклору при інституті культури. А в 1999-ому Василь Михайлович Павлюк довірив подружжю Вострикових керувати його дітищем, його дорогою «Гориною». Він побачив у цих людях достойних правонаступників, які зуміють зберегти колектив і продовжити його справу. І вони сповна оправдали довіру свого геніального викладача. Василь Михайлович ще упродовж багатьох років передавав знання і досвід як молодим керівникам колективу, так і його учасникам, за що усі вони схиляють голови у глибокій пошані перед світлою пам’яттю цієї людини (у 2010 р. В. М. Павлюк пішов із життя). А фольклорний гурт «Горина» живе. Він розвивається і процвітає. Його учасники на чолі із своїм мудрим і надзвичайно обдарованим керівником Людмилою Востриковою-Ковальчук продовжують вивчати та популяризувати автентичну музику Рівненського Полісся. Своїми дивовижними голосами та піснями вони зачаровують публіку, підкорюють сцени як рідного краю та країни, так і близького та далекого зарубіжжя. Поруч із Людмилою продовжує співати її чоловік, а також двоюрідний брат із Рокитного з дружиною та племінниці з чоловіками. Віднедавна учасницею гурту, якому присвятили себе батьки, стала й старша донька подружжя Вострикових – Іванна. До слова, у цієї гарної пари троє дітей. Мають вони уже й улюбленця онучка Микитку. І всі їхні діти наділені неабиякими талантами, зокрема до музики. Так, донька Анастасія досить майстерно грає на фортепіано, а ще захоплюється сучасними танцями. У дитячому фольклорному колективі «Веснянка» співає і грає на контрабасі син Андрій. Всі вони дуже пишаються своєю мамою. Адже їх ненька так гарно співає! До того ж вчить цьому мистецтву інших (учасників гурту, школярів). Її вражаючим голосом захоплюються і замиловуються. Вона має багато нагород, серед яких по-особливому дорожить визнанням «Гордість Рокитнівщини». Але попри усі заслуги, діти люблять свою неньку саме за вміння бути найкращою мамою! Доброю, турботливою, життєрадісною. Такою, яка вміє створювати атмосферу щастя. Багато усміхатися і в житті, і з кожної фотографії (знали б ви, який у нашої співуні красивий дзвінкий сміх!). Тож вона безперечно справляє враження щасливої жінки. Запитую про це у неї самої. І моя співрозмовниця підтверджує, що справді щаслива. В родині, в житті і, звісно, в музиці. І за це велике щастя любити дорогих людей та музику, яка постійно бринить у її душі і без якої не мислиме її життя, Людмила усім серцем завдячує Богу. А ми дякуємо Йому за те, що народилася вона на нашій Поліській землі, що прославляє її у світі, що несе красу у людські серця своїм голосом, своєю піснею, своїм талантом.
Валентина КИРИЛОВЕЦЬ.
Людина та її справа
Їх поважають односельчани
Здавалося б, працівники сільського відділення зв’язку – люди найбуденнішої професії, яка й сприймається людьми звично і по-буденному. Проте це лише на перший погляд. Відділення зв’язку у селі не просто сервісний, а й значною мірою комунікативний і навіть культурний центр, без якого люди не уявляють свого буття і дуже тривожаться від чуток про їх скорочення чи якусь реорганізацію, що гуляють у просторі упродовж останніх років. Незважаючи на бурхливий розвиток комунікативно-інформаційних технологій, котрі поволі витісняють старе, добре і надійне, сільські поштові відділення і надалі залишаються затребуваними й потрібними місцевим мешканцям. Особливо тоді, коли працівники пошти дбайливі, доброзичливі, чуйні та уважні до життєвих потреб своїх односельців. Такі, як начальник поштового відділення села Блажове Світлана Василівна Кулакевич та листоноша Олена Петрівна Колодич, котрі за перелічені вище людські та професійні якості і справді користуються авторитетом та повагою своїх земляків.
І це не просто пафосні слова. Нещодавно упродовж кількох годин довелося спостерігати за роботою цих працівниць, їхніми взаємостосунками з людьми, і враження склалися якнайкращі. Вони і платежі різні приймуть, і перекази оформити посприяють, і передплатити потрібне періодичне видання допоможуть, і пенсію виплатять, і слушну пораду щодо придбання потрібного товару, який є продажі відділення, дадуть. Особливо цінними їхні старання є для літніх людей, фізичні можливості яких дуже часто обмежені. Практично всі ці послуги вони надають їм на дому. Тож обох цих молодих жінок з нетерпінням чекають у кожній оселі пенсіонерів, котрі окрім виконання своїх безпосередніх обов’язків з надання поштових послуг, і товари повсякденного вжитку доставлять, і замовлення на наступний візит приймуть, і поспілкуються з людьми та підтримають добрим словом.
Вони щедро діляться теплом своїх сердець з односельчанами, отримуючи у відповідь їх повагу та шанобливе ставлення.
Село велике, обов’язків багато, скрізь треба встигнути та дати лад. До того ж, обидві жінки мають власні господарства та сім’ї, є господинями та люблячими мамами, яких дома чекають діти, котрим теж необхідна материнська ласка і турбота. У Світлани Василівни дві донечки – Женя і Марійка та синочок Владік. Старшенька Женя вже має 15 літ, Марійці на Новий рік буде 13 років, а найменшому Владіку скоро 11.
В Олени Петрівни четверо діток – найстаршому Петру вже цілих 17 років, двійнятам Анні та Аліні скоро виповниться по 15, а найменшій Тетяні незабаром буде 11. На жаль, життєві обставини в Олени склалися так, що рано овдовіла, тож своїх діток вона ростить і виховує сама – це справжній материнський подвиг, достойний найвищої шани і поваги.
Обоє прийшли у Блажівське відділення зв’язку волею випадку, думали ненадовго, але в обох це були саме ті випадки, які визначають долю на роки. Світлана Василівна працює тут майже 9 років, Олена Петрівна – 5. Обидві знайшли у цій роботі власне покликання, сенс свого буття, задоволення і душевну рівновагу від корисної діяльності на благо своїх односельчан. Хай так буде і надалі, многії вам літа!
Степан ТЕРЕЩУК.
Людина та її справа
Його життєве кредо – бути там, де найбільше потрібний
Багато наших земляків пройшли випробування війною. Сотні їх і досі береже наш мир і спокій, стримуючи ворога на сході. Саме тому 14 жовтня є знаковим днем для кожного – це День Українського козацтва, День захисників і захисниць України, це свято Покрови Пресвятої Богородиці, – празники, які в собі поєднують відданість і любов до рідного краю, віру і надію на те, що Діва Марія захистить нас і допоможе відновити справедливість на українській землі. Не одне серце матері, дружини, дівчини щемить від болю і страху, підносячи молитву до неба: «Боже, убережи! Діво Маріє, захисти!» Про мир моляться усі як на заході, так і на сході нашої країни.
Ми вдячні тим, хто в нелегких умовах захищає нашу рідну землю від ворожих військ, хто став на захист України за першим її покликом. Саме так вчинив наш земляк – Сергій Любий. Той самий Сергій Іванович, який ще нещодавно, у 2020 році, працював військовим комісаром Рокитнівського військового комісаріату (тепер – Рокитнівський районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки), згодом очолював Здолбунівський військовий комісаріат, але під час відрядження у зону ООС, зрозумів, що тут потрібніший. Тому й залишився підполковник Любий в окремій гірсько-штурмовій бригаді.
Досвід у військовій справі Сергій Іванович має величезний, у 2014 році, будучи на пенсії, він, як справжній офіцер, пішов добровольцем у ІІ Рівненський батальйон територіальної оборони, де прослужив майже рік. Після звільнення оформився у систему військових комісаріатів.
Служба в Рокитному для Сергія Івановича була особливою, адже така можливість – повернутися у місця своєї юності, дається не кожному. Тут зустрів старих друзів, близьких, а також тих людей, які підтримували, сприяли його діяльності у такий нелегкий час. Це Леонід Васильович Паробочий (ПрАТ «Рокитнівський скляний завод»), Микола Федорович Ковалець («Газда»), Сергій Михайлович Богданець («Верес»), Віктор Іванович Кириловець (КП «Олімп»).
Однак і цей період минув дуже швидко, а вихор життєвих подій поніс його далі, закручуючи у все нові круговерті. До військових буднів Любому не звикати, служба для цього чоловіка справа звична, але трапляються миті, коли і в мужньому серці захисника щось щемить, з’являється тривога, радість, сум і гордість. Саме це відчув Сергій Іванович, коли у районі Сєвєродонецька зустрівся із своїм старшим сином. Олександр теж на сході, адже він син свого батька, як і той, не зміг відсиджуватися вдома. Батько змалечку навчав своїх хлопців, що кожен чоловік має бути сильним, сміливим, мудрим – справжнім захисником. Таким він і виріс. Старший лейтенант Олександр Любий сьогодні служить в окремому розвідувальному батальйоні.
А вдома на них чекають рідні: дружина Сергія Івановича Зоя Олександрівна, до речі, теж рокитнівчанка (дівоче прізвище – Демощук), молодший син Юрій, який навчається у Національному університеті водного господарства і природокористування. Цього року хлопець зарахований на військову кафедру. Не виключено, що згодом теж поповнить ряди кадрових військовослужбовців.
Своя сім’я є і в Олександра Сергійовича: дружина – Валентина Григорівна, а також донечка Дарія та синочок Ілля, обоє учні молодшої школи.
І хоч як важко бути в такій розлуці, своїх Любих рідні чекають з нетерпінням, бо знають, що їхні чоловіки зроблять усе, аби захистити рідну країну і якнайшвидше відновити мир, щоб частіше приїздити додому, де любі серцю люди моляться за них.
Робота військового складна, часті переїзди, не завжди облаштований побут, пригнічують життя. Однак, не зважачи на те, що Сергій Іванович Любий упродовж своєї військової кар’єри змінив 9 місць служби, з дружиною вони зуміли знайти щастя – один в одному, в своїх синах, в онуках і, звичайно ж, в любові.
Як кажуть військові, в армії є два положення. Перше, коли готуються до війни, а друге, коли воюють. Тож 14 жовтня, у день таких визначних свят, на який припадає і особисте свято Сергія Івановича – 55-річчя (не думаю, що це випадково, бо Всевишній у своїх планах визначає долю кожного з нас), хочу побажати мирного неба і щоб усі воїни України перейшли у положення підготовки та військових тренувань, щоб постріли були лише навчальні або салютні, щоб усі матері, дружини та кохані дочекалися додому своїх могутніх, відважних і найкращих захисників.
Наталія ЛОЗЯН.
9 жовтня – Всесвітній день пошти
Листоноша у селі – людина, яка приносить новини і гарний настрій
9 жовтня Україна святкує Всесвітній день пошти. Як би стрімко і прогресивно не розвивалося наше життя, а уявити його без працівників цієї сфери і сьогодні неможливо.
Поштове відділення в селі Глинне, мабуть, нічим не відрізняється від інших таких самих сільських скромних відділень нашого району. Однак, люди, які тут працюють, люблять свою роботу і виконують її на високому професійному рівні. Тому і населення їх поважає, тому і відділення вважається одним з найкращих, тому і показники їхньої роботи високі.
Попри те, що на полицях окрім періодичних видань розкладені продовольчі товари, такі як: гречка, олія та різні солодощі, головною функцією відділення залишається надання населенню традиційних поштових послуг.
Одним з тих, хто з цією професією пов’язав своє життя, є Володимир Ілліч Тимошков. Адже саме він вже немало років є начальником відділення. І не просто начальником, а мудрим і надійним керівником, який вміє роботу відділення організувати, людей вислухати, а найголовніше і найцінніше у сучасному світі – слова свого дотримуватись. Щоправда, не розкидає їх наліво та направо, але коли пообіцяє щось, то обов’язково виконає. Щирий, відкритий, чесний, а ще скромний і толерантний. Стосовно роботи не багатослівний, вважає, що головне виконувати її якісно, тоді і показники будуть, і люди поважатимуть.
Поштове відділення обслуговує 4 села – Глинне, Дубно, Познань та Хміль. Працівники кажуть, що робота за всі роки не змінюється. Вони приймають посилки, листи, платежі за комунальні послуги, телефон, видають пенсії, ведуть торгівлю продовольчими товарами. Обсяг роботи великий, адже обслуговують близько 6 тисяч осіб. До того ж відстань між селами значна. Але вони добросовісно виконують свої обов’язки.
Вже цілих 19 років нелегку поштарську сумку, де крім газет, є і солодоші, й олія та ковбаса, возить на велосипеді Федір Адамович Борисовець. Він розповідає, що коли падає сніг, то, щоб доїхати до села Дубно, запрягає своїх коней, аби вчасно доставити людям газетку або довгоочікуваний лист.
А молода Юлія Миколаївна Петровець каже, що головне бути виваженим, відповідальним та ввічливим, адже багато спілкується, зокрема, з людьми похилого віку, які з нетерпінням їх чекають. Бо листоноша завжди є добрим і жаданим гостем на порозі кожної сільської оселі.
Загалом у відділенні працює шестеро людей. Здебільшого чоловіки. Листоноші Василь Кулакевич, Михайло Тимошков та Віталій Дробуш завжди підтримують веселу атмосферу на роботі, розповідаючи новини з сусідніх сіл. Жартують: «Це тільки у Пєчкіна з Простоквашино все просто – приніс посилку або телеграму, чаю випив – і вільний. А в реальності все набагато складніше». З засобів транспорту у них тільки власні ноги. А скільки ця праця потребує терпіння, розуміння, знають тільки листоноші.
Розмову часом переривали відвідувачі-пенсіонери, які не уявляють свого життя без пошти. Завжди приходять дізнатися новини, поспілкуватися, оплатити послуги або ж купити свіжу газетку. Як кажуть, пошта – їхнє улюблене місце.
Після нетривалої розмови, взявши на плечі повні поштові сумки, відправилися листоноші працювати, адже сьогодні, як і кожного дня, тисячі людей чекають, що скоро їм принесуть листи, хороші новини та гарний настрій.
Богдана ПАВЛЕНКО.
Фото автора.
Людські долі
Коли не соромно оглянутись назад
Дивно якось влаштоване наше життя – людина, яка у молоді роки була успішною і відомою, зробила багато корисного для суспільства, була у вирі подій свого часу з відходом на заслужений відпочинок, через якийсь десяток-півтора років стає непомітною, а іноді майже забувається навіть серед своїх наступників-колег. Чи багато, наприклад, молодих педагогів Рокитнівщини пам’ятає педагогічну діяльність мешканця села Карпилівка Валентина Борисовича Петрука, який все своє трудове життя присвятив навчанню та вихованню дітей поліщуків? Звичайно, старші люди добре пам’ятають цього непересічного чоловіка, тому наша нинішня розповідь для земляків молодшого покоління. Відразу ж попередимо читача, що часи ті досить не близькі і Валентин Борисович не всі дати і числа пам’ятає з абсолютною точністю, не всі документи збереглися, тож не будемо оперувати роками й цифрами, та й суть, зрештою, не в них.
Народився Валентин Борисович у 1937 році на Житомирщині у селі Бронницька Гута. Закінчив місцеву школу і вступив до Дубнівського педагогічного училища, після завершення навчання у якому був направлений на роботу у село Познань. І не рядовим вчителем, а відразу директором. Важкі були часи – проблемою було навіть добратися з райцентру до місця роботи чи навпаки, доводилося користуватися лісгоспівською вузькоколійкою, по котрій перевозили деревину. Школа тоді розміщувалася у трьох маленьких селянських хатках, тож молодому директору без життєвого та професійного досвіду довелося розпочинати ще й будівництво нового храму знань. Виклопотав виділення потрібних коштів та трьохсот кубів лісу і будівництво розпочалося. Але працювати у Познані довелося не довго, незабаром був призваний в армію, після служби в якій повернувся на Рокитнівщину і був призначений директором уже Дертівської школи. І знову свою педагогічну діяльність довелося починати з будівництва школи. Робота у цьому селі мала значний вплив на його подальше життя. Тут він познайомився з молодою завідуючою ФАПом цього села Євою Михайлівною Бричкою, з якою невдовзі і створив сім’ю. Вплив Валентина Борисовича на дружину був очевидним, оскільки вона змінила фах, вступивши до Київського університету, який на той час закінчив і герой нашої розповіді, на факультет іноземної мови. Цей вибір, мабуть, був не простим, бо Єва Михайлівна була хорошим медиком і мала гарні перспективи для професійного та службового зростання. Досить сказати, що вона за свою медичну кар’єру прийняла понад 500(!) пологів у селах Дерть та Карпилівка.
Через кілька років, вже як досвідченого педагога і керівника, його було призначено у Карпилівку – рідне село дружини Єви Михайлівни. Звичайно ж, на посаду директора школи і, звичайно, ж – будувати нову школу. Працював, будував, навчав дітей односельчан і виховував своїх власних синів, яких у них з Євою Михайлівною народилося троє – Едуард, Михайло та Борис. Так уже склалася його доля, що протягом свого трудового життя йому доводилося займатися не тільки педагогічною діяльністю, а й будівництвом шкіл. Невдовзі його було призначено директором у сусіднє Борове, зрозуміло, щоб використати його досвід і організаторський талант для будівництва нової школи. І невдовзі красуня-школа постала у цьому гарному селі в усій своїй величі. На той час Валентин Борисович мав уже великий авторитет і повагу серед рокитнівчан як директор і організатор та був на хорошому рахунку у керівництва району. Йому навіть серйозно пропонували очолити місцевий колгосп ім. Дзержинського. Трохи подумавши, Валентин Борисович відмовився від цієї пропозиції, оскільки не був фахівцем у сільському господарстві, а повернувся до Карпилівки, де на посаді директора працював аж до виходу на заслужений відпочинок, де і мешкає до цього часу.
Ось так у схематичному і хронологічному форматі ми коротко змалювали життєвий шлях цієї цікавої людини. Але було воно яскравим, сповненим різноманітних ситуацій, свят і буднів, непередбачуваних зигзагів і поворотів долі, подій і фактів, які власне і роблять життя кожної людини індивідуальним, самобутнім, дарованим Богом лише їй.
Розповімо про декілька цікавих ситуацій, яких безліч виникало у його насиченому подіями житті. Якось видавши своїм працівникам зарплату під час роботи у Познані (тоді директору доводилось виконувати обов’язки ще й касира) він виявив зайвими 2,5 тисячі радянських карбованців. Сума на той час значна – за ці кошти тоді можна було придбати легковий автомобіль «Москвич». Сумнівів, що з ними робити не було – повіз їх назад до Рокитного в банк, де вже був справжній переполох та істерика й сльози касира, яка помилково видала зайві гроші. Вдячності всього колективу працівників банку не було меж.
Та найбільшим піруетом долі, який мав значний вплив на все його життя та життя його родини, мав наступний епізод. Громадянин Австрії на спеціально сконструйованому мотоциклі здійснював мотопробіг країнами Європи. Маршрут його пролягав і через Костопільський район нашої Рівненщини. Тут, у місті Костополі, наймолодший син Валентина Борисовича Борис випадково зустрів австрійського туриста, коли той прав свої речі у місцевій річечці. Познайомилися, Борис запропонував йому заїхати і в нашу Карпилівку. Очевидно, австрієць не був обмежений в часі і рамками маршруту, бо охоче пристав на цю пропозицію. Мати Бориса, Єва Михайлівна, як викладач іноземної мови, добре володіла німецькою, тож труднощів у спілкуванні не виникло. І тут, у Карпилівці, австрійський гість несподівано захворів. Його чотири дні сім’я Петруків лікувала та доглядала. Австрійцеві сподобалося Полісся, Карпилівка та українці, про що він розповів дома своїй матері Ерні. Зав’язалася переписка, яка згодом переросла у справжню дружбу. Кілька разів австрійці приїздили у Карпилівку, кілька разів сім’я Петруків бувала і в Австрії, де їх зустрічали як почесних гостей – навіть з дитячим духовим оркестром. Це навіть якось важко уявити. У радянські часи, коли КДБ тотально контролював всі переміщення громадян, добитися прийняття гостей з-за кордону, а тим паче виїхати за межі СРСР самим, було майже неможливо, проте справжня дружба здолала всі першкоди. Єва Михайлівна разом зі своїми учнями брала участь у різних міжнародних конкурсах, що проводилися в Австрії та Німеччині, має нагороди за призові місця. Переписка між сім’ями продовжується і досі, хоча, на жаль, Ерні вже пішла з життя.
Валентин Борисович, очолюваний ним колектив карпилівських педагогів мали партнерські і товариські стосунки з двічі Героєм Соціалістичної Праці Володимиром Антоновичем Плютинським. Знайомство теж сталося майже випадково. У радянські часи піонерські загони, називали, як правило, іменами героїв, які вже пішли з життя, а одна класний керівник запропонувала назвати загін школи іменем діючого героя-земляка В.А. Плютинського, згодом і вся піонерська дружина носила його ім’я. Звичайно ж, дізнавшись про це, Герой Соціалістичної Праці неодноразово приїздив до Карпилівкиці, така дружба була вигідною, оскільки шефство та покровительство такої людини мало зрозуміле практичне значення для школи. У планах Валентина Борисовича, узгоджених з Володимиром Антоновичем, була побудова у Рокитному якісно нової сучасної школи з плавальним басейном та зимовим садом. Було навіть зроблено перші кроки для реалізації цього проєкту, але, на жаль, не судилося…
В. Б. Петрук був успішним не тільки як керівник у цивільному житті, а й як військова людина. Він кілька разів викликався на перепідготовчі курси, після яких отримав звання капітана військової розвідки.
Подружжя Петруків запрошували на постійне місце проживання і в Австрію, і в село Зоря, де керував Герой Соцпраці В.А. Плютинський, пропонували роботу і житло, але рідного Полісся міняти не збиралися, тому й живуть нині у гарному селі Карпилівка, де минули кращі роки їхнього життя, народилися й виросли діти. До речі, всі сини отримали хорошу освіту, працюють на відповідальних роботах і разом з сім’ями, п’ятьма онуками часто бувають в гостях у батьків, котрі ними безмірно тішаться. Кажуть, життя прожити не поле перейти. Хоча життєве поле дуже важко перейти не спіткнувшись, не збочити на манівці, не заблукати в складних лабіринтах, перейти так, щоб не соромно було оглянутись на його початок. Валентину Борисовичу та Єві Михайлівні не соромно – в любові й злагоді долають це поле гідно, а воно приносить гарний урожай. І хай так буде для цієї достойної сім’ї ще багато-багато років.
Леонід ІЩУК.
Фото з сімейного архіву родини Петруків.
19 вересня – День працівника лісу
Професія лісівника потребує повної віддачі
Знаєте, дорогі читачі, коли починаєш цікавитися, вникати і пройматися роботою працівників лісового господарства Рокитнівщини, то починаєш вірити, що майбутнє лісу в надійних руках. І це не просто слова, а свята і чиста правда. Скільки праці, сил, енергії, знань і душі вони вкладають у те, щоб його виростити і зберегти. Як грамотно і розумно підходять до кожного напрямку роботи. З яким бажанням і завзяттям вивчають свою справу, переймають досвід у старших колег, а потім передають його молодшим поколінням. А найбільше вражає їх істинна любов до лісу. Недарма ж кажуть: щоб полюбити, треба пізнати. А хто пізнає ліс, той буде ним дорожити і любити його, і берегти.
…До таких роздумів спонукала мене зустріч із працівниками ДП «Рокитнівський лісгосп» у переддень їхнього професійного свята, і зокрема з інженером лісового господарства Сергієм Дробушем. Молодий, розумний, виважений, знає свою справу, вболіває за ліс і за його майбутнє, робить все від нього залежне для того, щоб зберегти природні багатства. Так Сергія характеризують керівництво підприємства і колеги. А при безпосередньому знайомстві відзначаєш про себе ще й поєднання таких гарних чеснот у ньому, як надзвичайна скромність, вихованість і комунікабельність. Отож, спілкування із Сергієм Михайловичем виявилося легким і невимушеним. Говорили про все: життя, роботу, сім’ю…
Сергій Дробуш з’явився на світ у родині, де в лісовому господарстві трудилися мама і певний час тато. У центральній конторі Рокитнівського лісгоспу працювала і хресна, до якої він, будучи школярем, часто приходив на роботу. Керівництво підприємства підтримувало сім’ю і тоді, коли не стало матері… Ці всі події головним чином і спонукали Сергія Михайловича обрати лісівництво справою життя.
Отож, після навчання у школі він у супроводі хресної мами поїхав вступати до Березнівського лісного коледжу. І коли став студентом, то був приємно вражений атмосферою, яка панувала в закладі, викладацьким складом, який давав міцні знання своїм майбутнім випускникам, а також створеним при коледжі дендропарком, який сприяв прищепленню любові до навколишнього середовища. На перших порах, як зізнається Сергій, було навчатися досить важко. Але усе, що тепер його оточувало, настільки мотивувало освоїти досконало обрану професію, що він зрештою досягнув мети — і отримав диплом з відзнакою. Після коледжу молодий чоловік вступив до Національного університету біоресурсів і природокористування, де продовжив освоювати лісогосподарську справу. У вузі Сергій Михайлович проявив досить глибокі знання і отримав запрошення навчатися в аспірантурі. Однак прийняв рішення повернутися на рідне Полісся і розпочати трудову діяльність саме тут.
Першим місцем роботи Сергія Дробуша стало Рокитнівське лісництво, куди його направили майстром лісу. Невдовзі молодого фахівця призначили помічником лісничого Залавського лісництва, де він працював упродовж п’яти років і де здобув необхідні навики, практичні знання та безцінний досвід для подальшої діяльності. У 2018-ому Сергію Михайловичу довірили посаду інженера лісового господарства ДП «Рокитнівський лісгосп», яку він обіймає по сьогодні. Варто зазначити, що на нього покладена відповідальність за один із найважливіших напрямків роботи підприємства. А саме: за видачу дозвільних документів на заготівлю лісових ресурсів. А також контроль за якістю відведення площ під заготівлю деревини та всіх робіт, пов’язаних із проведенням рубок. За рахунок рубок, як відомо, в основному і живе підприємство. До всього, цей напрямок роботи під номером один на контролі у всіх служб. Отже, все що входить у посадові обов’язки Сергія Дробуша, вимагає неабиякої пильності та професійності. І йому треба віддати належне за те, як сумлінно він ставиться до виконання поставлених завдань. Співпрацює з лісничими, а також усіма причетними як до відведення ділянок, так і до лісовідновлення спеціалістами. До колег своїх Сергій Михайлович ставиться з неймовірною повагою, характеризує їх, як справжніх лісівників. Він, як ми переконалися, любить і добре знає роботу, яку виконує. І водночас переймається тим, щоб обсяг заготівель деревини зменшувався. А саме над цим питанням — над збереженням екології — працюють сьогодні всі природоохоронні організації і служби. Так що невдовзі, як зазначає Сергій Михайлович, ситуація може змінитися на користь навколишнього середовища.
На такій-от гарній ноті ми завершили наше спілкування про роботу і перейшли до розмов про особисте, в якому позитиву ще більше. Сергій Дробуш – молодий сім’янин і тато двох донечок, старшенькій із яких два рочки, а меншенькій невдовзі виповниться лише два місяці. Тож щастя і здоров’я, довголіття і добра всій його родині і йому особисто! А з нагоди професійного свята бажаємо нашому лісівнику всіх благ і успіхів у трудовій діяльності!
Валентина КИРИЛОВЕЦЬ.
19 вересня – День працівника лісу
Леонід Балдич: «Я дуже багата людина, адже маю все, що треба для щастя»
Про лісівників кажуть, що вони особливі люди. І недарма кажуть, бо саме такими і є справжні лісівники. Щирі, привітні, мудрі, помірковані і добродушні, хоча і строгі на вигляд, і по формі одягнені, і вічно заклопотані. У них же справ стільки, що важко й осягнути звичайній людині. Але тримаються вони завжди гідно, чим і викликають повагу до себе, як-от наш Леонід Олексійович Балдич. У лісовій галузі працює вже понад двадцять років. Знає всі секрети і тонкощі професії, адже пройшов добру підготовку в навчальних закладах, де здобував спеціальність. А окрім теоретичних навиків, отримав належні практичні знання вже під час роботи у лісовій галузі. Хоча якщо по правді, то із лісом, а точніше з деревиною, було пов’язане його життя із самого малечку. У сувенірному цеху Рокитнівського лісгоспу працював батько Леоніда цілих 35 років.
«Офіційно він освоїв лише спеціальність тракториста, але вдався талановитий настільки, що вміє все. Особливо ж здібний до столярства, теслярства та різьб’ярства. Вироби із деревини виготовляє такі, що задивитися», – розповідає Леонід Олексійович. І при цьому згадує той час, коли батько працював у сувенірному цеху, а він, будучи ще школярем, ходив йому допомагати. Там і відбулося перше знайомство із деревиною, правда, вже в готовому вигляді. А як вона садиться і росте, звісно, тоді не задумувався.
Про весь процес: від збору насіння до посадок і догляду за лісом — дізнався досить детально вже під час навчання у технікумі, в який вступив через рік після школи (до вступу працював поруч із батьком). У Малинському лісотехнічному навчалося багато однокласників та друзів, от і він вирішив приєднатися. Склав іспити і розпочав освоювати спеціальність. Навчався добре, цікавився усім — і в результаті здобув міцні знання за спеціальністю майстер-технолог лісового господарства та відзначився високою успішністю. А коли у 1998 році отримав диплом, розпочав трудову діяльність у масивах рідного Рокитнівського лісгоспу. Першим місцем його роботи було Рокитнівське лісництво, в якому молодий спеціаліст упродовж кількох місяців працював лісівником. До виконання службових обов’язків, як пригадує тепер Леонід Балдич, він приступав у квітні — саме в період весняної лісокультурної кампанії. Тож зелених насаджень разом з іншими працівниками довелося садити сотні гектарів. Було надзвичайно важко, але саме тут і пізнавалися ази професії, які стали в нагоді на усе подальше життя. На посадах лісника і помічника лісничого, яким його згодом призначили і яким він працював упродовж двох років, Леонід Олексійович здобув і безцінний досвід роботи. За цей час встиг прирости й усією душею до лісу.
На початку знакового 2001-ого йому, ще молодому і водночас вже здібному спеціалісту, довірили посаду інженера лісових культур. І це місце якнайкраще відповідало його натурі, характеру, здібностям, можливостям і освіті (невдовзі він закінчив ще й заочне відділення Львівського лісотехнічного інституту за фахом інженера лісового господарства). «Воно настільки моє, що на іншому я себе просто не бачу», — зізнається Леонід Балдич після двадцяти років роботи на зазначеній посаді. В його обов’язки входить саме те, що є основою основ лісівництва: вирощування, посадки і догляд за культурами. Словом, увесь процес від зародка до насіння і лісових культур, допоки вони не стають насадженнями 6-7 р. (у цьому віці їх переводять в покриту лісову площу, а відтак передають під пильний нагляд і відповідальність іншого фахівця). І всі заходи з організації та проведення лісокультурних кампаній, до яких, зокрема, входять різноманітні акції, — це також поле діяльності нашого Леоніда Олексійовича. Хочеться зазначити, що він виконує покладену на нього місію з бажанням і задоволенням. До справи садівництва, звісно, залучається велика кількість людей: лісничі, лісники, лісокультурниці, часто шкільна молодь, іноді громадськість — а інженер лісових культур стоїть на чолі усього цього процесу. Кожного ж бо року Рокитнівський лісгосп проводить посадку дерев на площі у сотні гектарів. «Найприємніше те, що ми створюємо і воно росте, а в майбутньому дасть гарні плоди», — говорить із радістю в голосі Леонід Балдич. А далі розповідає, як одного разу під час розмови з дітьми про ліс, син запитав: «То ти, тату, вже пів планети засадив?». І тоді довелося пояснювати, що садить не сам, а з людьми. І що лісів щороку створюється справді багато, так що в майбутньому планета зеленітиме гаями і дібровами.
Отже, свою любов до оточуючої природи та бережне ставлення до неї Леонід Олексійович передає як вихованцям навчальних закладів, які беруть участь у різноманітних лісівничих заходах, так і рідним дітям. Він бо ж батько двох синів — семикласника та шестикласника, які навчаються на відмінно, та маленької донечки, яка через рік піде до школи. Своїм нащадкам прищеплює найкращі цінності, які і йому прищепили колись батьки. Сім’я для нього — взагалі святая святих. Леонід Олексійович подбав і про затишну оселю для рідних, і про атмосферу в домі разом з дружиною піклуються, і про лад та красу в обійсті. Має він і захоплення для душі. Як і батько його, полюбив Леонід Балдич виготовляти вироби із деревини. Тож із задоволенням майструє різноманітні речі у вільний від роботи час.
Надзвичайно добрий, людяний, порядний, позитивний і світлий. Його шанують рідні, поважають оточуючі, цінують у колективі за добросовісну роботу, за те, що відданий своїй справі і лісу. А він у відповідь з теплом та приязню ставиться до усіх людей, які поруч. Вдячний, що вони є у його житті і за те, що саме так склалася його доля. «Я дуже багатий! — щиро зізнається на завершення нашої розмови Леонід Олексійович. — Адже маю власну сім’ю і найкращих у світі батьків, затишний дім і все, що необхідне для життя в ньому, улюблену роботу та найзгуртованіший колектив. А ще маю щастя ростити ліс і дітей».
Валентина КИРИЛОВЕЦЬ.
Знай наших!
Світова звитяга
Ігоря Грицуняка!
Рівненщина завжди була в авангарді високих спортивних досягнень ще з часів Радянського Союзу. Не втратила вона своєї високої марки і в непрості часи незалежності України. Безперечним свідченням цьому є те, що на ХХХІІ-их літніх Олімпійських іграх, які щойно завершилися, найбільший внесок у медальний залік України внесли спортсмени родом з Рівненщини та ті, хто навчався чи тренувався на її теренах. І це прекрасно!
Гідними олімпійської слави нашого краю є і рокитнівські спортсмени, які з багатьох видів змагань є визнаними авторитетами і в області, і у всеукраїнських масштабах. Високо несуть спортивний престиж на аренах різних рівнів рокитнівчани-тенісисти, волейболісти, шахісти, боксери. А борці-вільники та сумоїсти успішно штурмують європейські та світові висоти, маємо у цих видах спорту чемпіонів, призерів світових і континентальних першостей, кубки та медалі найвищого гатунку.
Ніколи не пасли задніх і наші представники гирьового спорту. Тут теж завжди були прекрасні спортсмени, які примножували спортивну славу Рокитнівщини. Та на якісно вищий рівень здобутків з цього виду спорту вивів наш край рокитнівчанин Ігор Грицуняк.
У минулому він вже брав участь у чемпіонатах Європи та світу у режимі онлайн. Нинішні комунікативні технології це дозволяють. І виступав дуже успішно – на чемпіонаті Європи став переможцем, а на чемпіонаті світу здобув бронзову медаль, поступившись лише гирьовикам зі Швейцарії та Бразилії. І цим варто пишатись. Проте наш Ігор має не той характер, аби зупинятися на досягнутому і спочивати на лаврах.
16-18 липня в італійському місті Ванцагелло відбувся черговий чемпіонат світу з гирьового спорту під егідою WKSF (міжнародна федерація гирьового спорту), в якому взяла участь збірна команда Асоціації гирьового спорту України у кількості 22 спортсменів, серед яких був і наш Ігор Грицуняк. За нагороди чемпіонату боролися 145 спортсменів з 13 країн світу. Ігор відзмагався блискуче! Не зважаючи на важкий переїзд і неймовірну спеку, він показав відмінний результат і став переможцем у віковій групі 40-49 років. У вправі – поштовх двох гир (24+24) за довгим циклом він зробив 65 підйомів протягом 10 хвилин. Це найкращий результат, який дозволив йому стати абсолютним чемпіоном у своїй віковій категорії!
А далі була церемонія, про яку мріє кожний спортсмен – стоячи на найвищій сходинці п’єдесталу пошани, слухати Державний Гімн України, під звуки якого піднімається у небо блакитно-жовтий прапор – прапор твоєї держави і відчувати свою причетність до події, яку бачить весь світ. Привітаймо ж в переддень тридцятої, ювілейної річниці Незалежності України нашого Ігоря зі звитягою ще раз і побажаймо пережити таких церемоній ще багато та надалі примножувати спортивну честь і славу Рокитніщини, області, української держави!
Леонід ІЩУК.
